Копай – дієслово театральне

Щонаймогутніша енергетика, постійне бажання діяти негайно, заглиблюватися в суть, цілком контролювати процес – це його спадкоємні фамільні риси. Причому в найбуквальнішому значенні цього слова: адже перша частина його стародавнього українського прізвища являє собою енергетично наймісткішу частину мови – дієслово наказового способу – КОПАЙ.

Копай – так його й називає багато хто в місті. Він не проти такого прізвиська. «Я взагалі хлопець простий, як газета «Правда», пацан з Молдаванки» – лукаво посміхається він у свої густі вуса. Він справді являє собою образ справжнього корінного одесита. Але будучи запрошений, наприклад, на театральний світський раут куди­небудь до Москви або зустрічаючи у своєму театрі зірок театру та поезії зі світовими іменами, він легко набуває аристократичного вигляду, якому позаздрить і записний англійський лорд.

Такий він – заслужений працівник культури України Олександр Євгенович КОПАЙГОРА.

Сьогодні, 21 липня 2012 року, він відзначає ювілей – 65 років. А наприкінці року йому належить відзначити ще один ювілей – 10­ліття роботи на посаді директора Одеського академічного російського драматичного театру.

Олександр Копайгора тут – директор третього тисячоліття. Це не високі слова, а факт театральної історії: він був першим, хто по­справжньому взяв у руки театральний штурвал у нульових, що настали за дев’яностими. На рубежі століть, з 2000­го по 2003 рік, театр переживав капітальну реконструкцію будинку та практично не функціонував як творчий колектив. Через об’єктивні і, на жаль, дуже сумні причини (попередній директор Віктор Митник після тривалої тяжкої хвороби пішов з життя) до кінця 2002 року становище було воістину гідне розпачу: реконструкція не завершена, трупа давно не оновлювалася (середній вік акторів у колективі на той час становив цифру 50 (!) років), репертуар застарів, дві нові вистави репетируються з перервами протягом двох з половиною (!) років і все ніяк не можуть дійти до прем’єри. Саме така нелегка спадщина дісталася Олександру Копайгорі разом із директорською посадою в Російському театрі.

Але людині з таким чудовим трудовим дієсловом у прізвищі боятися труднощів не личить. Тим більше що за плечима – великий досвід керівної роботи: чотири роки на посаді заступника директора Оперного, вісім років на посаді директора Українського театру. Плюс до цього – керівна робота в облраді профспілок, мерії, бізнес­структурах. І КВК, що визначив особливе творче ставлення до життя (1972 року команда інституту народного господарства «Бухгалтери», до якої належав Олександр Копайгора, стала чемпіоном СРСР).

І новий директор почав діяти. У лічені місяці ремонт будинку був доведений до благополучного фіналу. Почалася активна робота з поповнення трупи молодими виконавцями. Відбулися прем’єри вистав, запущених у виробництво при попередньому керівникові. Було виконано капітальне відновлення найкращих постановок минулих років.

І – найголовніше – почався відлік часу нової репертуарної політики.

Точкою цього відліку став чеховський «Вишневий сад», вистава, що вийшла восени 2003 року. Для роботи над постановкою Копайгора запросив видатного режисера сучасності, майстра зі світовим ім’ям Леоніда Хейфеца. Той, своєю чергою, взяв собі в співавтори власного учня, вихованця школи російського держінституту театрального мистецтва режисера Олексія Литвина. Так був покладений початок багаторічній дружбі та плідній співпраці з московським театральним вузом. Слідом за Литвиним до Одеси підтяглися його товариші за театральною школою, режисери Олексій Гірба, Сергій Голомазов, пізніше – Михайло Чумаченко. Вони об’єдналися в режисерську колегію й розпочали активну роботу. Афіша стала стрімко поповнюватися знаковими назвами: у репертуарі з’явилися найкращі зразки російської та світової класики: «Женитьба» Гоголя, «Чайка» і «Дядя Ваня» Чехова, «Красное и черное» Стендаля, «Гамлет» Шекспіра, «Человек, который смеется» Гюго, «Пятеро» Жаботинського.

При Копайгорі Російська драма вперше за багато років почала бити рекорди відвідуваності та стала найпрем’єрнішим театром в Одесі: 4 – 6 вистав на рік. Крім уже названих, директор активно залучав до роботи інших режисерів із власним почерком. Так у репертуарі з’явилися епатуючі авангардні постановки Євгена Лавренчука «Сумерки богов» і «Танахшпиль» (перша з названих вистав зібрала безліч нагород на найпрестижніших фестивалях). Рішення Копайгори про співпрацю із творчим тандемом режисера Георгія Ковтуна та композитора Євгена Лапейка (мюзикли «Пеппи» «Вий», «Степан Разин») забезпечило потужний приплив молодіжної глядацької аудиторії. Театр послідовно та впевнено знайшов своє нове обличчя.

– Як директор, всерйоз я шкодую тільки про одне: нинішня фінансова ситуація не дозволяє нам зараз гастролювати так, як це бувало в радянські часи. Впевнений, що наші вистави вчинили б фурор у будь­якому місті, – говорить Олександр Копайгора. – Але все­таки ми не сидимо сиднем в Одесі: альтернативою є фестивальні поїздки. За роки мого директорства ми показали вистави в Москві, Санкт­Петербурзі, Варшаві, Алма­Аті, Саранську, Оренбурзі, Орлі, Білгороді, Звенигороді, Миколаєві, Херсоні, регулярно їздимо на фестиваль чеховських вистав до підмосковного Меліхово. І головне – провадимо власний фестиваль «Встречи в Одессе».

Про це дітище директора Ро­сійського театру слід сказати особливо. «Встречи в Одессе» – унікальний театральний форум. Це найбільший фестиваль російських театрів за межами Росії, причому провадиться він щорічно протягом ось уже семи років. Понад 50 театрів із 30 міст 13 держав – від Росії, Молдови та Грузії до Австрії, Німеччини й Ізраїлю – ось підсумок організаторської діяльності Олександра Копайгори. Ця діяльність була оцінена на найвищому рівні: 2007 року він за Указом Президента РФ став кавалером російського ордена Дружби, а також володарем Золотої відзнаки СТД. Згодом, 2009 року, на Міжнародному фестивалі «Дягілєвські сезони: Перм – Петербург – Париж» О. Копайгора був нагороджений Великою золотою медаллю та дипломом продюсерского конкурсу «За консолідацію російських театрів зарубіжжя».

Ще один проект, здійснений Олександром Копайгорою на посаді директора Російського театру – неоціненний подарунок для одеської інтелігенції – цикл вечорів «Русские встречи».

– Герої цих зустрічей – унікальні особистості, всесоюзні та світові величини, порода, що вже минає, – говорить Олександр Копайгора. – Подарувати місту зустріч із ними – щастя. Адже, на жаль, враховуючи вік багатьох із них, вона може стати останньою. Саме такими стали зустрічі в Російському театрі з великими поетами доби, що вже відійшли назавжди, – Анд­рієм Вознесенським, Беллою Ахма­дуліною, всенародно любимим актором Михайлом Козаковим. І дай Боже здоров’я нині здоровим – поетам Євгенові Євтушенку, Олжасу Сулейменову, акторам Сергієві Юрському, Олександрові Калягіну, Аллі Демидовій, Олександрові Філіппенку та багатьом іншим.

Пам’ятні фото з автографами цих особистостей, поряд із театральними афішами та численними дипломами фестивалів прикрашають стіни директорського кабінету. На окремому місці – православні ікони. Кабінет Копайгори – це взагалі особливий простір. Найкраще про це сказав майстер російської режисури Леонід Юхимович Хейфец:

– За все моє довге життя я працював у безлічі театрів і бачив безліч директорських кабінетів. І мені завжди хотілося скоріше вийти з них. І тільки в Одесі, у єдиному театрі, мені, навпаки, хочеться прийти до кабінету директора, щоб відпочити між репетиціями. Тут особлива аура, тут добре.

У кабінеті Копайгори добре почувається багато хто. Але, звичайно, не всі. Траплялися в директорстві Олександра Євгеновича і принципові протистояння, і жорсткі конфлікти. У перші роки його керівництва декілька акторів, не прийнявши політики нового директора, зволіли полишити трупу. Якийсь московський режисер, що здійснив у Російському театрі єдину постановку ще в 2004 році й не знайшов спільної мови з директором, досі не може заспокоїтися і майже в кожному своєму інтерв’ю до речі й не до речі, як заведений, бубонить про «жахливого одеського Копайгору».

– Мене часто запитують, скільки ж я йому плачу за таку потужну рекламу в російських ЗМІ,– жартує Олександр Євгенович.

Він не прагне подобатися всім, він такий, який є. Але він прагне, щоб глядачам подобався очолюваний ним театр. Відповідаючи першій, дієслівнійчастині свого прізвища, Копайгора невпинно «риє землю», щоб театр завжди був на вістрі атаки, у фокусі глядацької уваги. А відповідаючи другій, іменниковійїї частині, постійно намагається вивести театр на гору, на нову вершину у творчості та благополучному існуванні. Низку серйозних вершин він уже здолав: наприклад, 2009 року керований ним театр здобув статус академічного. Інші вершини – попереду.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті