Vii міжнародний театральний фестиваль «Зустрічі в одесі» у колі світла

Вісник VII Міжнародного театрального фестивалю «Зустрічі в Одесі»

Коли стискає серце бажання онуками побути…

Цей рядок з відомої пісні Олександра Розенбаума може послужити епіграфом до заключної вистави фестивалю. Київський академічний драматичний театр на Подолі під керівництвом народного артиста України, лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка Віталія Малахова привіз на «Зустрічі в Одесі» виставу «Льовушка» (автор – Анатолій Крим, режисер­постановник заслужений артист України Ігор Славінський).

П’ятирічного Льовушку можна назвати цілком щасливою дитиною. Він живе у післявоєнному радянському Києві, його опікують одразу дві люблячі бабусі – єврейка Роза та українка Дарина. Перша активно прагне привчити його до відвідувань синагоги, друга – до дотримання православних ритуалів. Незважаючи на «ніжний вік», Льовушка швидко розуміє, що на слабкостях обох бабусь можна непогано заробити…

Треба зауважити, що тема «бабуся та онук» вже стає традиційною для фіналу «Зустрічей в Одесі». У 2010 році фестиваль закривався яскравою, захоплено прийнятою одеською публікою виставою «Сволочна любов» за повістю П. Санаєва «Поховайте мене за плінтусом» російського драмтеатру з Вільнюса. Там теж домінувала ця ж тема.

Щиро бажаємо киянам повторити успіх литовських колег, а можливо, і перевершити його.

Покази вистави «Льовушка» відбудуться 10 та 11 вересня.

Юрій ЮРОВ

Ковзаючи по гладіні озера мертвих

Фестиваль «Зустрічі в Одесі» два вечори присвятив новинці московського театрального сезону, виставі московського театру «Еt Сetera»– «Моя Марусечка» за повістю Олександри Васильєвої у постановці Марини Бруснікіної.

Марина Бруснікіна, педагог та режисер Московського художнього театру ім. А.П. Чехова, наполегливо ставить сучасну прозу. Проста російська жінка Маруся, яка жертовно віддає себе іншим, здається, зараз зірветься та збожеволіє від безвиході: мама і улюблена молодша сестра померли і лежать на затопленому цвинтарі, прийомний син у в’язниці, хронічне безгрошів’я… Літературний текст не стає театральним, слово не стає дією. Актори грають одразу кілька ролей, міняються ними, що ускладнює сприйняття глядачем тексту оповідного жанру. Режисер вистави Марина Бруснікіна створює відлуння, галюцинації тяжких спогадів, потік свідомості та образів.

«Моя Марусечка» Олександри Васильєвої – історія про жіночу багатостраждальну долю, дуже розповсюджену на всьому радянському просторі. Тут хронотоп не має значення, він розчиняється в безчасності, застигає у звичних всім дворах. Марусечка вже давно живе у граничній сфері між життям та смертю: вона, ніби античний Харон, перепливає в човні озеро мертвих, колишній цвинтар, затоплений для створення парку відпочинку. Тут, вдивляючись у метри води, вона говорить з померлими близькими і страждає, що не змогла їх вберегти.

Інтер’єр вистави цілком те­атральний. Він створений, а не скопійований із соціалістичного побуту. В оформленні є навіть посилання до трагедії, вірніше, на її батьківщину до прадавньої Греції (залишки античних колон). Є й сміливий режисерський хід – дати постать героїні в декількох іпостасях та розподілити ролі на п’ятьох акторок (Марія Скосирєва, Анжела Белянська, Антоніна Берьозка, Наталія Житкова, Анастасія Попова). Вони, одноманітно одягнені, прості, підхоплюючи одна одну, виголошують текст, чудово співають і ніби формують цілісний образ сучасної страждальниці. Знову ж таки це зроблено начебто б і технічно, зі своєю логікою – таких Марусечок не одна, не дві. Тут є спроба примножити страждання.

Вистава театру «Еt Cetera» – тихий і чесний жест. Він прагне представити свій погляд на страшні проблеми дійсності. Будемо чекати нових ефективних пошуків та рішень.

Світлана Колесникова

Думки із приводу

Євгенія Раздірова (Москва)

– Спірне питання – чи треба вивозити на фестивалі вистави складної форми. «Моя Марусечка» театру «Et Cetera» саме такий. Переносити прозу на сценічний майданчик ризиковано – можуть не зрозуміти, а найобразливіше і найстрашніше – не вибачити. Винних складно буде знайти – чи то режисер не впорався, не зумів, не продумав, чи то глядач не доріс до рівня високих матерій, тонких психологічних переживань, виражених у незвичній формі. У жодному разі, ризик – справа шляхетна та повчальна. Виходить, що чужий майданчик і новий глядач – камертон театрального мистецтва, тонкий інструмент психологічної гри. І іспит… як для режисера, так і для глядача.

Анастасія Дудоладова (Нижній Новгород)

– «Моя Марусечка» – вистава, зіткана з дуже тонких матерій: нескінченного дощу, спогадів, невловимих переходів від однієї події минулого до іншої, мелодій популярних оперних арій та народних пісень, іронії та суму. Усі радощі й прикрощі героїні Олександри Васильєвої тихо й повільно пройшли перед нашими очима, немов сухий пісок крізь пальці акторок, які грали чудову просту російську жінку Марусечку. І щоб розчути шерех цих піщинок необхідний камерний простір, що дає можливість близького спілкування і навіть співтворчості акторів та глядачів.

Ольга Метьолкіна (Ставрополь)

– Безладне накопичення доль та подій, про які плутано розповідають герої «Моєї Марусечки», поступово набувають чіткості і переплітаються як нехитрі візерунки мереживної серветки, накинутої на старенький комод ще в той час, коли всі були живі і навіть трохи щасливі.

Традиційна для російської класичної літератури і драматургії тема «маленької людини» у виставі режисера Марини Бруснікіної переломлюється у образі головної героїні з біблійним жертовним іменем. Господь наділив її талантом доброти та любові до ближнього, якого вистачило б не на одну людину. Невипадково і у виставі долю Марусечки поперемінно проживають п’ять акторок... Вона пішла і залишилася в пам’яті, як нечіткий слід на піску, тихий смуток: «Маруся мене любила»...

* * *

Аось думки одеських глядачів

Юрій, 33 роки:

– Сюжет, звичайно, невеселий та й сама постановка, мені здається, не зовсім вдала. Довго не можеш зрозуміти, що відбувається на сцені. Але потім стає все зрозуміло… Гра акторів, а точніше акторок, просто вразила. Чудова!

Ліза, 25 років:

– Постановка не захопила, не проглядалося якоїсь єдиної сюжетної лінії, такої, до якої ми звикли вже. Сама історія дуже цікава, і відзначу чудову гру акторів.

Галина Федорівна, 72 роки:

– Слухати і дивитися про той період часу, коли проходила твоя молодість, про всі ті події, які мали місце у реальному житті, завжди цікаво і приємно. Те, що відбувалося на сцені, було до болю знайомим: слова, обстановка, переживання… Інше питання, що драматургія здалася мені не зовсім зрозумілою. Я маю на увазі те, що історію життя і загибелі однієї людини, однієї жінки чомусь вирішили подати вустами п’ятьох акторок… А взагалі сама повість Васильєвої – глибокий, філософський твір. Усі актори, причому досить ще молоді, упоралися зі своїми ролями просто блискуче. Чудовий спів, чудові голоси. У будь­якому разі, дивитися це варто, особливо людям старшого віку.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті