«Разом за життя»

«ОАЗИС» СИЛЬНІШИЙ ЗА ДОЛЮ

Добре пам'ятаю той тихий осінній день, коли за вікном кружляло останнє листя. Але нам, одеським журналістам, було не до цієї краси: як одержимі ми бігали з одного поверху на другий, заглядали в усі кімнати, шикувалися в чергу, щоб поставити запитання. На деякі з них тоді, у 2001 році, ще не було відповідей. Адже «Оазис» – центр ресоціалізації наркозалежної молоді – вперше з'явився в нашій області, і тут, на Дачі Ковалевського, в одному з корпусів Будинку творчості письменників, відбулося його відкриття.

Найбільш невгамовним і нетерплячим, звичайно ж, хотілося знати одразу про результати. Якими вони будуть? Коли? І як довго проіснує ця програма, яка дивувала і своїм незвичайним підходом, і новими формами роботи з тими, хто потрапив у залежність від наркотиків.

Одразу підкреслю – скептиків було достатньо, є вони і зараз. І підстави для сумнівів начебто були… Ну як це, зовсім обійтися без ліків: тут справді не застосовується медикаментозне лікування. А залишити всіх без охорони і замків там, де за звичкою не обійтися без міцних стін і ґрат… І який сенс збирати всіх разом, та ще під одним дахом?

САМОТНІЙ СТРУМОК ПЕРЕСИХАЄ

– Якщо він тече в пустелі, серед пісків, – так відповів тоді, шість років тому, на моє запитання Ю.П. Сливинський, організатор цього центру, а сьогодні президент благодійного фонду «Оазис». – Основний принцип нашої програми – це співтовариство людей, об'єднаних однією метою.

Ми завжди потребуємо спілкування один з одним – це закон життя. Але ж ще більше потребують цього ті, хто підсковзнувся, піддався згубним звичкам. І це страшно, якщо вони опиняться самотніми, ніби струмок у випаленій пустелі. А хіба це не так? Давайте зізнаємося, як сьогодні ми ставимося до таких людей? Соромливо відвертаємося, намагаємося не помічати. Бажаючих подати руку допомоги ще менше. Ось і залишається один шанс – самим об'єднатися, щоб вижити. Адже сьогодні наркоманія – одна з найгостріших проблем, яка ставить ціле покоління на межу життя і смерті.

З цією катастрофою борються в усьому світі. Тоді, на відкритті «Оазису» всіх вразив виступ американця Роберта Френка Пьюселіка, який розповів про свою надзвичайну програму. Професор-психолог Каліфорнійського університету розповів журналістам історію свого життя – він ветеран війни у В’єтнамі теж пройшов через цю хворобу, але знайшов сили, виявився сильнішим за долю. Пережита біда призвела до того, що він став засновником принципово нової програми, творцем таких центрів у багатьох країнах, зокрема і в Україні.

ЩО МИ ЗНАЄМО НАЙМЕНШЕ?

Виявляється, межі своїх сил. Людина може протистояти будь-якій стіні, завдяки своїй волі і бажанню. Тому програма «Оазису» розрахована на тих, хто добровільно бажає позбутися наркотиків, повернутися до осмисленого і тверезого життя. Якщо таке прагнення є, вже можна сподіватися на успіх. Але потрібно пройти тривалу програму в стаціонарних умовах. Вже тоді, на презентації, були репрезентовані всі основні напрями. І якщо освітні, творчі блоки були зрозумілі і доступні, то принципи самоврядування, гештальт-терапії, нейролінгвістичного програмування потребували перевірки часом.

– Приходьте через кілька років, тоді і поговоримо про результати, – надійшло запрошення.

ЗА НОВОЮ АДРЕСОЮ

Через два роки не вдалося, а от через шість років Юрій Павлович Сливинський показує своє головне досягнення – портрети випускників, які вже забули про наркотики, працюють або навчаються, живуть у сім’ях, виховують своїх дітей. Їхні обличчя зафіксовані на барвистих гербах, де кожен штрих, кожен колір – ще одне зусилля до перемоги. Таких вже понад тридцять чоловік. Цього разу зустріч відбулася в селищі Лиманському Роздільнянського району. На жаль, у самій Одесі місця для центру не знайшлося, довелося вибиратися на периферію. Але, можливо, це і на краще. З вікна видно замислене дзеркало лиману, відчувається подих чистого степового повітря. Чим не оазис? Тим більше, що живуть хлопці і дівчата у великому триповерховому будинку з усіма зручностями.

Газ, вода, світло... В облицьованих кахлем душових, санвузлах – майже євроремонт. Невелика, але зібрана з любов'ю бібліотека мирно сусідить з комп'ютером. У спальнях ідеальний порядок, тут дорожать затишком, чистотою. Хоча то там, то тут видно сліди ремонту, але це, мабуть, найцікавіший момент. Адже свій будинок учасники програми будують самі – фонд придбав у Лиманському всього лише дві недобудовані коробки. Одна з них вже перетворилася у затишне житло, куди зробив свій внесок кожен з його мешканців.

За словами Ю.П. Сливинського, тут діє принцип комуни, і макаренківські тези дають знати про себе на кожному кроці. Як бачимо, нова українська модель іде коренями у вітчизняну педагогіку. Додамо до цього, що у хлопців і дівчат є своя земля, кролі, птиця, і це господарство вони мають намір розвивати, планують завести і корову, і поросят. Люблять спортивні ігри, «зірниці», тим більше, тут таке роздолля! Отож, для фізичного і трудового виховання умови всі є. Про це ж розповіли і самі хлопці і дівчата, коли зібралися в актовій залі. Вони не соромилися згадувати про своє минуле, оскільки очистилися від нього. І сьогодні, за словами Юлії, вона не бачить іншого місця на землі. Шлях до перемоги не завжди простий, буває, що людина зривається, але знову повертається до свого Будинку. Зрозуміло, що це не стільки стіни і дах над головою, скільки особливе середовище, де панує дух взаєморозуміння і підтримки.

Живуть тут і ВІЛ-інфіковані, але поступово забувають про свою хворобу. Про це розповідає Констанція, яка відчуває дружнє співчуття на кожному кроці. Така довіра безперечно окрилює!

Поступово учасники програми розкривають маленькі і великі секрети свого буття.

Вони керують своїми звичками, а не навпаки, – вважає Наталка. Цього разу за прибирання відповідає вона, і особливих проблем, судячи з усього, немає. Тут давно позбулися розхлябаності, ледарства, і це одразу впадає в око. Хлопці і дівчата швидко засвоїли етикет, поводяться стримано, адекватно висловлюють свої думки, емоції. Та й зовні вони виглядають гідно, впевнено, вміють красиво рухатися, одягатися, правильно триматися. Одного разу один з високопоставлених гостей навіть засумнівався, а можливо це не колишні наркомани, а спеціально підготовлені... актори.

ЗНАЙТИ СЕБЕ

Метаморфози стануть зрозумілими, якщо глибше вникнути у програму, в якій немає суворо фіксованих термінів, але є чіткі умови переходу з фази на фазу.

Спочатку людина тільки входить у неї і вирішує для себе, підходить їй це чи ні, готова вона серйозно працювати, складати своє життя по шматочках. Через місяць розпочинається перша фаза – процес очищення, коли учасник пориває зі світом наркотиків, зі своїм минулим. Далі триває пошук себе, своїх життєвих цінностей. На третій фазі багато хто уже визначається, як будуватиме стосунки зі світом, замислюється про професію, майбутню роботу. І тільки потім, на останній фазі, можна вже працювати, навчатися, жити в нормальній сім’ї. Але будь-якої миті одержати підтримку і допомогу свого Дому.

Тут, у Лиманському, ми спілкувалися з хлопцями і дівчатами, які не вживають наркотики вже по п'ять і більше років. Вони стали лідерами (головними консультантами) і ведуть за собою інших. За словами Ірини вони навіть почали літопис свого життя, – у спеціальній книзі описують всі «проколи» і зауваження. У цьому – елементи психологічної роботи, індивідуального підходу до кожного. Є тут і сімейні люди. Ірина та Олег охоче розповідають про своїх дітей, яких збираються виховати гідними людьми. А якщо хочеш жити для інших, то не повинен нехтувати і власним життям. З цього починається повернення до себе.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті