…про офіцера, вчителя, людину

Його життя обірвалося так раптово, ніби дикий мустанг різко зупинився на всьому скаку, скинувши вершника. У записнику на наступний день – 30 квітня – занотовано: «Зателефонувати… Зустрітися… Подякувати…» У портфелі – матеріали прес-конференції, яка щойно відбулася, план майбутньої книжки, непідписані листівки ветеранам Великої Вітчизняної…

У ніч на Перше травня на 52-му році життя раптово, у присутності молодшого сина Павла, у реанімації обласної лікарні помер Юрій Павлович Сливинський – радник губернатора щодо питань боротьби з туберкульозом, наркоманією, ВІЛ/СНІДом і дитячою безпритульністю, секретар Координаційної ради при голові облдержадміністрації з цих же питань, президент благодійного фонду «Оазис» – Центру реабілітації наркозалежної молоді.

Юрій Сливинський народився в Одесі у сім’ї військовослужбовця, продовжуючи сімейну традицію, після школи вступив до київського Суворовського, потім – до загальновійськового училища. Вісім років прослужив у гарнізоні під Алма-Атою, протягом двох років виконував інтернаціональний обов’язок в Ефіопії. Потім була Московська академія вищого комскладу ім. Фрунзе, повернення до Одеси, де викладав в артилерійському училищі. 38-річним у чині підполковника Юрій Павлович, офіцер по духу, швидко знайшов себе на «гражданці». Кілька років працював керуючим справами Суворовської райадміністрації. Все було б добре, та в сім’ї сталася біда із старшим сином Олександром, який з 18-річного віку приохотився до наркотиків. І батько, успішний чиновник, залишає престижну роботу, розшукує відомого американського автора програми боротьби з наркоманією Френка П’юсеміка, щоб врятувати власного сина і інших таких самих дівчаток і хлопчиків. Створює благодійний фонд «Оазис», через який за дев’ять років пройшло понад 300 чоловік, значна частина їх назавжди повернулася до нормального життя.

…Юрія Павловича ховали другого травня. Двір на Спартаківській ледве міг вмістити всіх, хто прийшов провести його в останню путь. Тут були і співробітники «Оазиса», і колишні вихованці «Дому», як вони його називають, і ті, хто сьогодні проходить нелегкі етапи реабілітації на шляху повернення до життя, батьки дітей.

Непоправна втрата. Він багато встиг: повернув сина до життя, дочекався онуків, показав трьом сотням дітей, що є інша, справжня радість без наркотиків… Він багато чого не встиг: видати книжку-сповідь, щоб дівчатка і хлопчики здригнулися від жаху прірви, до якої ведуть наркотики; він не встиг створити мережу центрів, таких як «Оазис»; він не дожив до того часу, коли на лікування наркозалежних людей виділятиме кошти держава, а не батьки.

…Він помер не прощаючись, жартував з медперсоналом до останньої секунди: не вірив, що раптова хвороба смертельна.

Світло жив, світло помер, витримавши Великий піст, причастившись у Великодню ніч у храмі жіночого монастиря.

Світла пам’ять… Будемо пам’ятати.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті