Чим відповість Асад?

21 серпня в передмісті Дамаска Східній Гуті відбулася хімічна атака. Хто й навіщо застосував отруйні речовини проти мирних жителів (а загинуло близько 1500 чоловік), не відомо досі. Істину поки що не встановили й експерти ООН, які полишили Сирійську Арабську Республіку (САР) 30 серпня. Очікується, що вони це можуть зробити не раніше, ніж через 10 днів. 

Втім, в адміністрації Президента США Барака Обами переконані: мирних жителів труїли урядові війська. А тому вся відповідальність за цей злочин лежить на «диктаторському режимі» сирійського Президента Башара Асада. Отже, горезвісну «червону межу» перейдено і для США із союзниками є привід для військового удару по САР.

Судячи з усього, що саме бомбити, – точно не знають і у Вашингтоні. Американський лідер неодноразово заявляв, що точкові удари не мусять призвести до порушення балансу сил між протиборчими сторонами. Але якщо це так, то навіщо взагалі інтернаціоналізувати внутрішній сирійський конфлікт?

На відміну від ситуації 2011 року в Лівії, питання про військову акцію проти Дамаска нагадує невгамовне бажання нинішньої адміністрації США «пограти м’язами». Причому мети цього не розуміє ніхто. Так, станом на 

4 ве­ресня 56% американців виступають проти удару по Сирії. Проти нього й найближчий союзник Вашингтона – Лондон. Парламентарі туманного Альбіону 30 серпня відмовили своєму прем’єрові в праві нападати на Сирію, оскільки переконливих доказів причетності урядових військ до хімічної атаки немає. 

Багато які країни виступають за політичне врегулювання конфлікту. Такої позиції дотримується й Україна. 29 серпня в плині інтерв’ю вітчизняним телекомпаніям Президент Віктор Янукович заявив про недопустимість застосування військової сили проти Дамаска. 

Більше того, ситуація ускладнюється тим, що САР має союзників – Росію, Китай, Іран. Командувач іранських сил спеціального призначення («Кодс»), призначених для війни за межами країни, генерал Кассем Солеймані заявив 5 вересня, що Ісламська Республіка Іран підтримуватиме Сирію до кінця. Цю заяву можна вважати пересторогою Вашингтонові про те, що в разі нападу США на Сирію, підрозділи «Кодс» атакуватимуть американців не тільки в САР. Розуміють це й у Білому домі. Поки що ж з ІРІ до Сирії надходять озброєння й техніка. 30 тисяч іранських бійців «Кодс» і ще більша кількість добровольців готові протистояти американському нападові.

Крім того, в Середземному морі перебувають загони бойових кораблів Росії та КНР. Командування Російського ВМФ вирішило повністю оновити своє угруповання біля берегів Сирії, направивши туди ескадру з 4 – 8 вимпелів, включно з ракетним крейсером. «Піднебесна» тільки позначає там свою присутність двома сучасними есмінцями. Москва заявляє, що готова постачити до САР усю замовлену сирійцями зброю. 

Усе це реально свідчить про готовність двох великих держав захистити САР. Питання тільки – як? Адже російські кораблі заходять лише до свого пункту матеріально-технічного забезпечення в Тартусі на території Сирії. Що ж казати про китайські кораблі, для яких перебування у Східному Середземномор’ї – перший досвід. У останніх до того ж і слабке озброєння ППО, а тому стрілятимуть вони по американських літаках в одному разі – якщо «томагавки» вразять якийсь китайський об’єкт у САР.

Тому КНР і Росія поки що розраховують лише на дипломатичні заходи. На цьому ж наполягає й Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун.

Досить спірними видаються реальні можливості військ Сирії опиратися заокеанському «жандармові». Так, збройні сили САР вважаються одними з найсильніших на Близькому Сході. Інша справа, що в плані свого технічного оснащення вони фактично застигли на рівні 1991 року. І хоча в останнє десятиліття вжито серйозних спроб виправити становище, загальна картина, на жаль, далеко не райдужна.

Зважаючи на те, що сухопутної операції проти Сирії, скоріш за все, не буде, зупинімося на силах, здатних відбити удари США з повітря й моря. ВМС республіки налічують близько 30 вимпелів. Сучасними можуть вважатися лише 2 малі підводні човни типу «Гадир» і 6 малих ракетних катерів типу «Тир», побудовані за північнокорейськими проектами і постачені Іраном. Хоча боротися з підводними човнами, зокрема й застарілими, вкрай складно. Імовірному супротивникові можуть завдати неприємностей і новітні ракетні катери-«невидимки», створені в тій же КНДР. Однак малий радіус дії цих плавзасобів і незначне озброєння (лише по 2 торпеди на субмаринах і 2 противокорабельні дозвукові ракети на катерах, хоча й з 120- кілометровою дальністю стрільби) за визначенням виведе їх з участі в протидії американським кораблям.

Головну небезпеку для американського флоту становлять 6 берегових ракетних комплексів «Бастіон» і 72 протикорабельні ракети «Онікс», постачені сирійцям із Росії. Вони здатні на величезній швидкості прорвати будь-яку протиракетну оборону та вразити сучасні кораблі на дальності до 

300 км. Враховуючи це, американські авіаносці змушені будуть триматися від узбережжя САР подалі. Та й сусідство російського корабельного угруповання буде сковувати заокеанських незваних гостей.

Сирійські ВПС можуть підняти в повітря лише 40 винищувачів МиГ-29 із 150 наявних машин. Але їх устаткування застаріло, радіус дії не більший за 600 км, а керування із землі через гірський ландшафт заскладне. До того ж досвід війни в Югославії 1999 року показує: за кожну свою перемогу із сучаснішим супротивником «двадцять дев’яті» платять одним збитим літаком. Для САР такий розклад неприйнятний.

А тому основна надія Б. Асада – на засоби ППО. З майже 800 установок зенітних ракет сирійські військовики реально можуть розраховувати лише на 48 далекобійних і модернізованих з допомогою Білорусі С-200 (дальність стрільби – 

250 км), 48 новітніх російських «Бук-М2» 

(45 км), на чотири комплекси «Печора-2М» (24 км) і стільки ж «Тор-М1» (12 км), а також 36 ракетно-гарматних «Панцирів-З1» (8 км) і шість «Тунгусок» (8 км). Нагадаємо: С-200 чудово збивала американські та французькі літаки в 1982 і 1983 роках над Ліваном, що дуже добре пам’ятають у Вашингтоні та Парижі. «Бук» добре показав себе в російсько-грузинській війні 2008 року. Але от ізраїльська авіація, завдаючи в останні роки регулярних ударів по об’єктах САР, легко проривала ППО, чого не скажеш про турецьку. Остання, скоріш за все, і зазнає основних втрат від сирійських зенітних ракет і літаків. Якщо Туреччина втрутиться…

Сирійці інтегрували всі свої засоби ППО в білоруську автоматизовану систему керування «Бор» і закупили у Москви та Мінська сучасні системи пасивної радіолокації й оптико-електронного виявлення «Вега» і «Верес-М», а також системи радіоелектронної боротьби й постановки перешкод СПН-24, «Удар», «Укол», «Оптима-1» та ін. Їхні характеристики дозволяють керувати засобами ППО в пасивному режимі (тобто не виявляючи себе) і створювати перешкоди наведенню керованих ракет. Але кількість таких систем незначна. 

За нашими прогнозами, всі згадані вище засоби ППО й авіація здатні знищити або відвести від цілей до 30% американських крилатих ракет. Ще чверть із них, скоріш за все, вразять фальшиві цілі. Але майже половина прорвуться до реальних. Такий розклад не вселяє сирійцям оптимізму. Та й у Вашингтоні, скоріш за все, не схильні до шапкозакидацьких настроїв. А тому початок бомбардувань Сирії поки що відкладається. І є слабка надія, що гарячі голови у Вашингтоні все-таки охолонуть і схаменуться. 

Андрій ПОСПЄЛОВ, доцент кафедри нової й новітньої історії ОНУ імені І.І. Мечникова

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті