Збройні сили Румунії: значно скорочені, але на удар здатні

Ще чверть століття тому соціалістична Румунія була найперекірливішим або сказати краще – найсамостійнішим членом Організації Варшавського Договору. Проявлялося це й у будівництві національних збройних сил. Їх підрозділи значною мірою оснащувалися вітчизняною зброєю, а дислокувалися вони не на західному (югославському), а переважно на північно-східному (угорському та радянському) напрямку. Тобто поблизу кордонів тих країн-союзників, із якими у Бухареста були, м’яко скажемо, територіальні проблеми. 

Груднева революція 1989 року поставила крапку в соціалістичному розвитку Румунії. Але підстав рухатися на Захід у Бухареста було мало – тривала внутрішньополітична криза, фінансовий голод, низький рівень життя населення й жалюгідний стан економіки не дозволяли розраховувати на інтеграцію з ЄС і НАТО. Саме тому збройні сили Румунії майже на десятиліття застигли на рівні 1989 року – радикальних скорочень у них не відбувалося, та й військову техніку не списували масово. Щоправда, з 1994 року значно розширилися зв’язки з фірмами Ізраїлю, США та європейських країн на ниві модернізації зброї й бойової техніки, що на озброєнні власної армії й авіації. 

Так, старі й перевірені радянські танки Т-55 за допомогою німецьких фахівців перетворилися на ТR-85 «Бізонул». Ця бойова машина за своїми можливостями практично не поступається новітнім зразкам західного виробництва. З допомогою ізраїльтян для ВПС Румунії були модернізовані понад 100 застарілих винищувачів другого покоління МіГ-21 у варіанті «Лансер», що за низкою можливостей відповідають винищувачам четвертого покоління. Румунія, розбудовуючи ВПК, стала успішніше виходити й на зовнішні ринки. І якщо половину «Лансерів» 1999 року вдалося продати до Ефіопії, що воювала з Еритреєю, то румунські наробітки в галузі бронетанкової техніки фактично призвели до створення аналогічної турецької та саудівської індустрій. 

Здавалося, так буде й далі – нейтральна Румунія йтиме далі своїм шляхом. Але все змінилося на початку століття нинішнього. 29 березня 2004 року країна разом із Болгарією вступила до НАТО. Змінилися підходи до будівництва національних збройних сил, а на території Румунії розмістилися 3000 американських військовиків. 

У нових геополітичних умовах відпала необхідність у великій армії. Уже 2006 року було скасовано призов, і до кінця першого десятиріччя XXI століття чисельність збройних сил Румунії застигла на позначці 75 тисяч чоловік (замість 200 тисяч 1989 року). З бойового складу стали виводити військову техніку радянських зразків. Наприклад, із майже 300 бойових літаків, зокрема й таких сучасних, як МіГ-29 і МіГ-23, зберегли лише 50 МіГ-21 «Лансер». У сухопутних військах із 4 армій, 11 дивізій і 7 бригад залишилося тільки 2 дивізії й 5 бригад, але з їхнього арсеналу зникли як застарілі танки Т-34-85, так і сучасніші Т-72. Та й зі складу військово-морських сил вивели третину корабельного складу, але тільки ті кораблі й катери, які не відповідали сучасним вимогам.

При цьому, на відміну від інших східноєвропейських держав – членів НАТО, наприклад, Болгарії або Чехії, завдання, що стоять перед збройними силами Румунії, кардинально не змінилися. Румунські військовики стали активніше брати участь у різних миротворчих операціях під егідою ООН, ЄС або НАТО – в Іраку, Афганістані тощо. Але набагато актуальнішими для збройних сил залишаються завдання щодо забезпечення територіальної цілісності країни. Якщо стосовно будь-якого іншого нашого сусіда подібний термін ми могли б сприймати буквально, то для Румунії слід зробити виняток. Бо дехто з тамтешніх політиків вважає низку українських територій румунськими, хоча такі заяви надходять всупереч офіційній позиції Бухареста. 

Сучасні збройні сили Румунії зберігають значний ударний потенціал. Так, понад 50% частин і підрозділів сухопутних військ – 1 дивізія і 3 бригади дислокуються поблизу українського й молдовського кордонів, причім у них на озброєнні більша частина сучасної бронетанкової техніки. Румунія зберегла й повноцінну Дунайську флотилію з 6 моніторів і 18 бронекатерів. Патрулюють вони здебільшого гирло Дунаю. Монітори, що базуються в Бреїлі, обладнано реактивними системами залпового вогню, з дальністю стрільби понад 20 км.

Водночас є й проблеми. Перетворити ВПС і ВМС на сучасні компоненти збройних сил Бухарестові поки що не вдається. Розроблена ще 2007 року триетапна програма переозброєння румунських військово-повітряних сил виконується тільки зараз. На початку жовтня 2013 року Румунія придбала у Португалії 16 вживаних американських винищувачів F-16 ранніх версій. До складу ВПС вони надійдуть 2016 року. Але ж саме на цей термін раніше планувалося облітати перші з 24 новітніх американських винищувачів п’ятого покоління F-35, питання закупівлі яких відкладено на невизначений термін.

ВМС Румунії, одержавши у 2006-2008 роках із Великої Британії 2 фрегати – «Ко­вентрі» і «Лондон», але без ракетного озброєння, змогли лише забезпечити свою участь у спільних із флотами НАТО операціях (наприклад, щодо протидії сомалійським піратам). Радикального зростання бойових можливостей флоту не відбулося. Через це влада вирішила орієнтуватися на національного виробника. Про це свідчить і ухвалена 2012 року кораблебудівна програма, розрахована до 2025 року. Згідно з цим документом, до складу ВМС Румунії введуть до 20 нових бойових кораблів і буде модернізовано єдиний підводний човен «Дельфінул» радянського проекту типу «Варшав’янка». Якщо дану програму буде виконано, то до зазначеного часу ВМС Румунії міцно посядуть третє місце в Чорноморському басейні, поступаючись лише Туреччині та Росії.

Ну а поки що актуальнішою проблемою збройних сил Румунії вважається підвищення рівня бойової вишколу особового складу. Саме це є головним чинником, що стримує активізацію зовнішньої політики країни стосовно сусідів. 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті