Збройні сили Туреччини: світовий масштаб

Мало хто знає, що саме Ра­дянська Україна сприяла створенню сучасних збройних сил Туреччини. Ще в далекому 1921 році знаменитий радянський полководець М.В. Фрунзе, який фактично командував у той час радянськими військами України та Криму, уклав з основоположником сучасної турецької держави генералом Мустафою Кемалем договір про дружбу та взаємну допомогу. Колосальна на той час підтримка молодої турецької армії з боку України (зброєю, боєприпасами й радниками) дозволила їй не тільки виграти громадянську війну з монархічним урядом, але й успішно відбити грецьку інтервенцію, підтримувану Великою Британією та Францією. Вдячний Мустафа Кемаль пообіцяв, що Туреччина ніколи не воюватиме з Радянською Україною. І нині між Києвом і Анкарою встановлено відносини стратегічного партнерства, включаючи й військово-технічну сферу.

У Турецькій Республіці збройні сили посідають особливе місце. Вони покликані не тільки захищати країну від зовнішніх загроз, але й нейтралізувати будь-які спроби змінити її державний устрій. Так, у 1963 і в 1980 роках турецька армія робила державні перевороти винятково з метою збереження створеного Мустафою Кемалем – Ататюрком (таке прізвище – буквально – «батько турків», Мустафа Кемаль-паша одержав 1934 року за ухвалою Великих національних зборів Туреччини при введенні в країні прізвищ) політичного й соціально-економічного режиму. 

Від часу прийняття «Доктрини Трумена» 1947 року турецькі збройні сили реформувалися з допомогою США. Спочатку цей процес мав багато в чому антирадянський характер, чому в принципі виною була й сталінська повоєнна зовнішня політика СРСР. 

З 1974 року у військовому будівництві Туреччини багато що змінилося. Вступивши у війну із союзником за альянсом Грецією за Кіпр, окупувавши його північну частину, армія стала одержувати допомогу ФРН, Франції, Італії, а у 1990-ті роки й Ізраїлю. Швидкими темпами почала розвиватися й національна військова промисловість, а модернізація армії, авіації та флоту стала проходити переважно з урахуванням власного бойового досвіду.

Майже сорок років Туреччина фактично перебуває в стані конфлікту з Грецією за Кіпр і за острови басейну Егейського моря. Наприкінці 1970-х років різко загострюються відносини з Іраком (турецькі війська фактично окупують частину півночі цієї країни з 1997 року) і Сирією. В 1981-82 роки Анкара й Дамаск були на межі війни. Наразі турецькі війська фактично втягнені в сирійську міжусобицю. Але найважчим і найтривалішим для армії став конфлікт внутрішній – з курдською меншиною республіки. Він тягнеться три десятки років.

Усе це змушує турецьке військово-політичне керівництво приділяти пильну увагу розвиткові національних збройних сил. При цьому, незважаючи на членство Туреччини в НАТО, будівництво військової складової держави йде своїм шляхом, на який мало впливають зовнішні чинники. Як наслідок, на сьогодні Туреччина утримує другі за чисельністю (після США) збройні сили в Північноатлантичному альянсі – 500 тисяч чоловік, а з урахуванням жандармерії (фактично це прикордонні та внутрішні війська) і берегової охорони – майже 700 тисяч. Армія республіки по праву може вважатися найбоєздатнішою та найдинамічнішою в розвитку не тільки в Чорноморському регіоні, але й у планетарному масштабі. 

На сьогодні сухопутні війська Туреччини цілком завершили перехід із полкової на бригадну систему – як адекватнішу щодо складної військово-політичної ситуації навколо країни та відповіднішу щодо її фізико-географічних реалій. При збереженні чотирьох армій і дев’яти армійських корпусів у їхньому складі різко збільшено кількість танкових з’єднань (1 ди­візія та 15 бригад) і частин спеціального призначення (5 бригад, 2 полки і 1 група), порівняно лише з шістьма танковими й двома бригадами спецпризначення наприкінці 1980-х років. Тут доречно відзначити, що турецькі «командос», за відгуками українських військовиків, є «найнеприємнішим супротивником». На щастя, умовним.

Якщо ще десятиліття тому турецька армія закуповувала зброю за кордоном, то нині на перше місце виходить національний виробник. Так, з 2012 року проходять випробування новітній основний бойовий танк «Altay» і бойова машина піхоти «Tulpar». Уже надходять до війська важкий колісний бронетранспортер «Pars», суперсучасна 155-мм самохідна гармата Т-155 «Firtina» і три реактивні системи залпового вогню: 107-мм Т-107 (з дальністю стрільби 8 км), 122-мм Т-122 «Sakarya», здатна вражати ціль на відстані 40 км, і унікальна 300-мм Т-300 «Kasirga», що накриває ворога на відстані 150 км. Турецька армія освоює й перші балістичні ракети національної розробки J-600T «Yildirim», з дальністю стрільби 150 км. А в планах уже прийняття на озброєння досконаліших комплексів із радіусом стрільби 3000 км. 

Величезні зміни за останні десятиліття відбулися й у військово-морських силах Туреччини, які за своїми параметрами нині – найсильніші в Чорноморському басейні й у східній частині Середземного моря. На їхньому озброєнні 14 сучасних дизельних підводних човнів, 24 фрегати, 6 корветів, 40 ракетних катерів і майже 100 десантних засобів. Ракетний залп турецького флоту удвічі перевищує сукупний показник усіх флотів чорноморських держав, включаючи й ЧФ Російської Федерації (над останнім у ВМС Туреччини перевага щонайменше втричі). При цьому турки переходять на будівництво сучасних бойових кораблів за власними проектами, в межах програми «MILGEM» («національний корабель»). Суднобудівна промисловість Туреччини посідає нині п’яте місце у світі й налічує 50 суднобудівних заводів (в Україні тільки 7). Уже будується серія з восьми ракетних корветів типу «Ada» і чотирьох фрегатів типу TF-100. У найближчих планах турецького керівництва – створення новітніх ракетних фрегатів ППО типу TF-2000, закладання на верфях шести неатомних (анаеробних) підводних човнів західнонімецького проекту 214AIP, десантно-вертолітного корабля-доку й навіть двох легких авіаносців!

Значну потугу становлять і турецькі військово-повітряні сили. За останнє десятиліття відбулася уніфікація їхнього авіаційного парку. Замість великого розмаїття типів бойових літаків у строю залишили лише два: близько двохсот знаменитих від часів В’єтнамської війни американських винищувачів F-4E «Фантом II», модернізованих за допомогою фірм Ізраїлю, США й ФРН, і понад 200 виготовлених у Туреччині за ліцензією винищувачів F-16C/D «Файтинг Фалкон». Також Вашингтон продає Анкарі літаки-заправники КС-135 і літаки далекого радіолокаційного виявлення й керування авіацією «Boeing-737АEW».

Однак це лише початок. Нині у Туреччині за американською й італійською ліцензією складаються вертольоти загального призначення типу S-70 і бойові вертольоти А-129Т «Мангуста», зброя для яких – уже тільки турецької розробки й виробництва. 29 серпня 2013 року зробив перший політ і перший же літак власне турецької розробки – навчальний турбогвинтовий «Hurkus». А до 2020 року Туреччина одержить і новітній винищувач національної розробки TFX. Він створюється за майже футуристичною й без аналогів у світі концепцією винищувача покоління «5+». Очікується, що до 2020 року Анкара розпочне й виробництво військово-транспортних літаків. 

Значне зростання бойового потенціалу збройних сил супроводжується й політичними змінами. У середовищі командного складу збільшується кількість офіцерів-ісламістів. А коли так, то до 100-річчя Турецької Республіки (2023 рік) її армія може бути зовсім не такою, як бачив її Мустафа Кемаль – Ататюрк. 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті