Оборонно-промисловий комплекс України: реальний чи теоретичний потенціал?

Трагічні події на сході України, що розгорнулися з весни цього року, мабуть, вперше з моменту проголошення незалежності нашої держави викликали в суспільстві далеко не філософське питання про стан і можливості вітчизняного оборонно-промислового комплексу. Його актуальність підтверджується фактично кожним днем, оскільки в протистоянні з бойовиками так званих ДНР та ЛНР чи не щодня гинуть представники еліти української нації – справжні захисники Вітчизни. І, на жаль, гинуть зокрема й через елементарний брак засобів для ведення бойових дій.

ОПК України: від частки загальнорадянського... 

Станом на 1991 рік частка промислових і наукових потужностей УРСР в загальнорадянському військово-промисловому комплексі складала 39%. На теренах радянської України працювало щонайменше 700 підприємств, які безпосередньо випускали продукцію військового призначення. Крім того, ще понад 1000 заводів і фабрик випускали не тільки військову, а й цивільну продукцію. Однак це за офіційними даними. Неофіційні ж дають значно більші цифри. Наприклад, тільки в Одесі і тільки три відомі цілому місту буцімто суто цивільні заводи фактично працювали на «оборонку». «Центролит» виробляв корпуси авіабомб, авторемонтний – спеціалізовані причепи для новітніх і відомих всьому світові комплексів протиповітряної оборони С-300, а от «Зонт» в трьох своїх цехах – алюмінієвий посуд для армії і лише в одному цеху – звичайні парасольки. А скільки таких прикладів було по інших містах Радянської України?

Деякі оборонні підприємства УРСР були не тільки найбільшими в Союзі чи навіть у світі, а й унікальними. Окрім всесвітньовідомого дніпропетровського «Південмашу» – найбільшого у світі заводу з виробництва ракетної техніки та Харківського заводу важкого машинобудування ім. Малишева (фактично найбільшого в Європі виробника і розробника бронетанкової техніки та дизельних двигунів до неї), до таких «унікумів» належали Київський авіаційний завод. Він виробляв найбільші у світі літаки і паралельно міг складати й серійні – 200 одиниць щороку – та експериментальні літаки. На київському суднобудівному заводі «Ленінська кузня» паралельно з транспортними та рибальськими суднами різного тоннажу будувалися унікальні бойові кораблі класу «корвет», які зараз стають основою флотів майже всіх морських країн світу. Миколаївський завод «Зоря» виробляє газотурбінні двигуни для бойових надводних кораблів. Запорізький та Кримський титано-магнієві комбінати випускали продукцію, яка була заявкою на техніку ХХІ століття. Аналогів останніх навіть зараз у жодній країні світу немає. 

Крім того, в Україні існувала значна кількість ремонтних заводів, які адміністративно підпорядковувалися міністерству оборони та могли забезпечити повний цикл ремонту та модернізації бронетанкової, авіаційної та військово-морської техніки. Певною вадою ОПК України була відсутність потужностей з виробництва артилерійсько-стрілецької зброї, морського озброєння, реактивних двигунів для надзвукової авіації та деяких видів радіоелектронної продукції. Однак в умовах уже незалежної України це виявилося не принциповим. 

Відсутність виробництва реактивних двигунів за наявності значної кількості авіаційної техніки та потужностей з їх ремонту призвела до скорочення бойового складу авіаційних підрозділів і передання сотень літаків на бази зберігання. Для виробництва стрілецької зброї 1994 року у Вінниці було зорганізовано державне підприємство «Форт» (надалі з’явилися акціонерні «Маяк-Зброяр» та «ТАСКО»), які за своїми потужностями дозволяли забезпечити потреби мілітарних структур України. А от деякі види артилерійської зброї, передусім міномети, гранатомети та танкові гармати почали самостійно вироблятися в Україні з 1996 року. Причому останні – завдяки непоступливій політиці Росії, що проявилася вперше через бажання Москви завадити знаковому українському військовому контракту – постачанню 320 танків Т-84 до Пакистану, та активній і успішній роботі української розвідки в країнах НАТО.

Слід зазначити, що серед перших українських контрактів, окрім вищезазначеного, значно менше відомим, однак доволі показовим, став продаж у 1994 році винищувачів Су-22М3 до Ємену – за ціною легкових «мерседесів», що призвело до перетворення експорту озброєнь на суто бізнесову справу. Однак з огляду на значний надлишок засобів ведення війни на складах Збройних сил України економічно вигідним виявилося постачання за кордон не лише нового озброєння, а й модернізованих зразків наявної у війську та в запасниках бойової техніки.

Саме через це утримання потуж­ного ОПК незалежною Україною протягом 1990-х років здавалося нераціональним. Як наслідок, враховуючи ще стратегію перебудови на перехід державних підприємств спочатку до госпрозрахунку, а потім і до ринкових відносин, а також свавілля «червоних директорів», майже всі заводи ОПК спробували вести господарську діяльність в умовах конверсії. Результат виявився далеко не однозначним, і значна кількість підприємств ОПК фактично припинили своє існування. Ті, що залишилися (162 на початок 2014 р.), після спроб налагодити виробництво цивільної продукції поступово поверталися до того, що вони вміли найкраще. Згадаймо поневіряння відомого київського підприємства «Завод імені Артема» (зараз ДАХК «Артем»). Перейшовши на випуск пилососів та кип’ятильників (останні, до речі, 1996 року вчинили фурор на ринку США) замість авіаційних ракет та комплектуючих для бойової авіації, нині підприємство робить ставку саме на продукцію військового призначення. 

...до орієнтованого на експорт

Існування вітчизняного ОПК до весни цього року залежало від експорту. А його цифри вражали. За оцінками експертів ООН, Україна в середньому посідала 7-9 місця серед світових експортерів зброї та військової техніки. Причому її географія охоплювала майже всі країни світу – від умовно найбагатших США до найбідніших Конго та Македонії. В цифровому технічному стосунку це мало приблизно такий вигляд: лише танків з 2005-го по 2013 рік за кордон було продано майже 1000 одиниць, тоді як ЗСУ отримали 85 модернізованих Т-64БВ «Булат» (за неофіційними свідченнями – тільки 19). З більш ніж 240 винищувачів МіГ-29, що дісталися Україні 1991 року, на початок 2014 року ЗСУ мали лише 49. Більшість інших пішли на експорт.

Однак це лише верхівка айсберга. Підводна його складова полягала в тому, що значна кількість підприємств ОПК України була зав’язана на ОПК Російської Федерації (за різними оцінками – від 79 до 160 підприємств). Причому в деяких випадках частка українських заводів у виробництві російської зброї й зараз ключова. Так, лише запорізьке підприємство «Мотор-Січ» забезпечує двигунами виробництво щонайменше 90% російських вертольотів, включаючи всі експортні машини!

Така ситуація призвела і до того, що в умовах вільного ринку чимало керівників українських підприємств ОПК (зокрема й державної форми власності), особливо орієнтованих на РФ, в умовах російсько-української війни на Донбасі стали на далеко не патріотичну позицію, навіть попри заборону співпрацювати з Москвою у військово-технічній сфері. Можна дискутувати про це, однак, як казав у ХІХ столітті К. Маркс, «забезпечте капіталу 10% прибутку, і він згоден на будь-яке застосування». Вкрай же заплутане, суперечливе і громіздке українське законодавство у поєднанні з інертною, консервативною і не завжди патріотично налаштованою бюрократичною машиною нашої держави дає змогу керівництву і власникам заводів ОПК України навіть у таких умовах маневрувати у вигідному для себе руслі. 

Стандартні та унікальні можливості української «оборонки»

То чи існують можливості ОПК України щодо оснащення ЗСУ необхідними засобами ведення війни? Відповідь на це питання однозначна – так, хоча і не стосовно всього необхідного.

Відразу відзначимо принциповий момент: наявних потужностей підприємств українського ОПК цілком вистачає для оснащення ЗСУ щонайменше тим, що треба для успішного завершення антитерористичної операції на Донбасі і забезпечення подальшої оборони країни від локальних (тобто від одного супротивника) загроз. Більше того, науково-технічний потенціал українського ОПК вселяє оптимізм стосовно перспектив майбутнього переозброєння ЗСУ, Нацгвардії та МВС.

Спробуємо конспективно конкретизувати це.

В Україні існує повністю замкнутий цикл (за мінімальним винятком) виробництва: стрілецької та легкої піхотної зброї, автомобільної та бронетанкової техніки, ракетної техніки майже всіх видів, радіоелектронних систем, транспортних літаків. Українські заводи здатні побудувати надводні кораблі  і відремонтувати все «що плаває, літає, їздить, стріляє та випромінює». Причому за часи незалежності підприємства України (не конче ОПК) засвоїли щонайменше виробництво стрілецької зброї, легких вертольотів та літаків (власної розробки), засобів радіонавігації та передавання інформації по електронних мережах будь-якого призначення. З огляду на це можна сказати, в Україні в принципі не існує проблем із серійним випуском безпілотних літальних апаратів і сучасних систем зв’язку всіх видів.

Критичним є виробництво сучасних бойових літаків типу «винищувач-штурмовик» зі швидкістю звуку та більшою, а також морського озброєння, підводних човнів, артилерії, систем сучасної радіоелектронної війни та деяких засобів розвідки (тепловізорів).

Україна і зараз має чи не найпередовіші позиції в світі у сфері пасивної радіолокації (відомі станції «Кольчуга», наприклад), середньої та важкої транспортної авіації. Так, літаки Ан-70 із гвинто-вентиляторними двигунами та Ан-225 «Мрія»  за своєю ефективністю не мають аналогів за кордоном, а їх виробництво – справа грошей і політичної волі. Налагоджено виробництво опозитних (тобто циліндр в циліндр) дизельних двигунів великої міцності та сучасної бронетехніки для війн малої та середньої інтенсивності (тобто на кшталт миротворчих і антитерористичних операцій або війни локальної зі стандартним супротивником). 

Про те, що українські виробники спроможні доволі швидко «працювати над помилками» свідчить історія нашого БТР-4. Спочатку він був створений як машина для війн низької інтенсивності і нашвидкоруч (через що Ірак відмовився від закупівлі чергової партії цих машин). Українські конструктори у 2013 році видали його модернізований варіант БТР-4МВ, повністю перероблений за конструкцією і позбавлений недоліків попередника. Саме тому військові експерти вважають його чи не найкращим колісним БТР-ом у світі. А розроблений миколаївськими фахівцями український корвет проекту 58250 типу «Володимир Великий», що будується з 2010 року, є фактично першим у світі універсальним бойовим кораблем, однаково оптимізованим для монтажу зброї та обладнання як радянського (російського), так і західного зразків. 

Головна проблема українського ОПК в умовах ринкової економіки – кошти. Саме тому він буде працювати на мілітарні структури нашої держави швидко і ефективно лише в разі їх наявності. Проте Україна, опинившись у кризовій ситуації в політичному, військовому, соціальному й економічному плані, відповідних коштів, навіть запроваджуючи екстраординарні податки і режим цілковитої економії, зібрати поки що неспроможна. І хоча за словами Президента П. Порошенка, у 2014 році на українське військо виділені безпрецедентні 40 млрд гривень (замість 14,334 млрд у 2013 р.), коштів цих, на жаль, замало. Тому в нашій ситуації вкрай актуальним є виробництво і модернізація зброї та техніки для потреб сьогодення. Перефразуємо вислів одного з персонажів Ільфа та Петрова, щоправда стосовно наших західних партнерів, які пропонують Україні свою зброю: «не треба нам такої допомоги, краще допоможіть матеріально» – тобто фінансово. Тим більше що й досвід історії це підтверджує. Українським військовикам потрібні техніка і зброя, які будуть застосовуватися в бойових діях уже зараз і які військовики знають та можуть обслуговувати, а підприємства ОПК – відповідно – виробляти, ремонтувати й модернізувати. Придбання ж західних зразків забере час у українських вояків на її опанування, дасть стимул власникам і керівникам підприємств ОПК не розривати зв’язків із Росією та створить багато проблем для вітчизняних служб тилу, які й без того елементарно не справляються з покладеними на них завданнями. 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті