Від сонця в дощ і навпаки

Хто не любить відпочивати на морі? Хто біля нього живе. З такою не цілком серйозно висловленою думкою, либонь, погодяться багато які мешканці Одеси. Бо коли маєш змогу в будь-яку зручну тобі годину дійти до узбережжя пішки, перестаєш розуміти захват, із яким приїжджий люд радіє пляжним вакаціям. Туристи маніжаться на березі, розкошуючи під південним сонцем, заколисані лагідним гомоном хвилі, а одесити в той самий час нерідко їдуть собі кудись далі від моря. І одним із найпопулярніших місць відпочинку для жителів українського півдня став Львів. 

Поїзди й вокзали

Ідею поїздки до Львова я виношувала ще під час шкільної юності, але все щось ставало на перепоні. І однією з таких перешкод була постійна відсутність квитків на поїзд. От і зараз відловлювати квитки туди й назад довелося за місяць до вояжу. 

Аж ось, нарешті, – оміряне місто. Перше враження – розчарування. Зустріла мене Привокзальна площа з її стихійною торгівлею та купою фаст-фуду. Не такою я собі уявляла львівську автентичність. Метушливі люди й сірі будинки довкола наганяли тугу. Тільки готичний храм, що бовванів удалині (з’ясувалося, це була церква святих Ольги та Єлизавети) розбавляв сумовитий пейзаж, натякаючи, що позитивні враження ще попереду. Гаразд що від Привокзального ринку ходить багато трамваїв та маршруток, готових довезти заїжджого подорожанина просто в історичний центр міста.

Шпаціруючи по площі

Туристичною Меккою Львова по праву вважається площа Ринок, що мовби згромадила в собі мало не всі стародавні церки, музеї, пам’ятники та решту цікавих для мандрівника об’єктів. По площі курсує трамвай, маневруючи повз численні крамнички з сувенірами та кав’ярні. Водночас у цьому ж просторі геть вільно ходять люди. Як це все може бути на території 142 метри на 129, для мене досі загадка.

Одна з найвизначніших пам’яток площі Ринок – ратуша. Цей будинок виконує функції міської мерії і водночас оглядового майданчика. До адмінбудинку входити вільно, а от щоб піднятися вище, треба викласти двадцять гривень. За ці гроші турист може подивитися на Львів з висоти пташиного лету, а заразом спалити кілька калорій, долаючи всі 406 сходів.

Варто сказати, що таке сходження не кожному до снаги. Сама бачила, як кілька людей, уже байдужі до витрачених сил і грошей, розвернулися й пішли назад. Упертіші ж, захекані, тішилися краєвидом з оглядового майданчика, не кваплячись назад. Втім, аж геть довго там не побудеш – набридає. Загорожі, хоч і гарантують туристам безпеку, практично геть затуляють огляд людям середнього зросту або нижчим. Тому, відкрокувавши кілька «почесних кіл», рушаю вниз. Сходи вельми незручні, вузькі, на кожному прогоні мусиш пропускати нову партію «висотоходів».

– То вже скоро, чи як? – із надією запитує один із туристів, що саме йде повз мене.

– Авжеж, тут геть трішки лишилося, – кажу я, збагнувши, що донизу щонайменше сто сходинок.

І лише зійшовши на самий низ, я відчула, що теж втомилася. Спало на думку, що раз я подужала ратушу, то мені скоряться всі вершини. Тому ідея піти до парку «Високий замок» збіглася з новою хвилею ентузіазму.

Дряпаючись на гору

Парк виявився найвищою точкою Львова, з якої відкривається мальовнича міська панорама. Оглядовий майданчик на горі геть безкоштовний. Платити мусиш хіба що крепатурою наступного дня. Підйом дуже незручний, і людині в кепській фізичній формі дістатися туди – справа непроста.

Орієнтуючись за покажчиками, я піднімаюся вгору. Йду поволі, нікуди не кваплюся. Розумію, що ратуша була лише легкою прогулянкою. Ну нічого, я дужа, дійду нагору й зазнаю розкошу безкоштовного споглядання Львова з висоти. В цю мить повз мене пробігає чоловік середнього віку у спортивному вбранні. Без видимого зусилля він обганяє мене, змушуючи рештки моєї самооцінки впасти ще нижче. То вже тепер я точно не можу відступити! Доходжу до незручних сходів, покреслених написами різного ступеня пристойності. Дряпаюся по них, потім знову по крутому підйому, слизькому після вчорашнього дощу. Хапаюся за поруччя, щоб не впасти на останніх кроках до жаданої вершини. 

На оглядовому майданчику туристів чимало, проте не так щоб гамірно. Покорителі висоти стиха відхекуються і милуються Львовом.

Краєвид, треба сказати, відкривається фантастичний. Майже мільйонне місто лежить як на долоні: історичні будинки, коробки спальних районів. Десь унизу державним прапором мені привітно майорить львівська ратуша, змушуючи шкодувати за витраченими грішми на вхідний квиток. Сідаю на лаву й милуюся будинками, що десь там унизу. Якби серед них був мій дім, гадаю, я б напевне його впізнала. Досхочу надивившись, іду вниз – поступаюся місцем іншим захеканим цінувальникам краєвидів. Вертатися назад легко, і усвідомлення того, що я дісталася вершини, додає певності й сил. На цій оптимістичній ноті настав час їхати назад до Одеси й дещо відпочити. 

І тридцять градусів у затінку

Дванадцятигодинне повернення поїздом минуло майже непоміченим. Хоча зазвичай я й не можу спати під гуркіт коліс, та після прогулянки мій щедро наснажений враженнями організм вирішив поступитися звичаєм. Ранок на одеському вокзалі зустрів мене спекою, змусивши скучати за Львовом. То й що з того, що там часто йдуть дощі? Зате немає цього палючого сонця й вітру з пилом. «І що вони всі тут забули? Кому треба їхати в цю спеку?», – думаю я, дивлячись на юрбу людей з валізами, які радісно вже заздалегідь смакують зустріч із морем. Але якщо подумати… У них постійно йдуть дощі, вони втомилися від прохолоді та вогкості. Людям із заходу України мусить подобатися це палюче сонце й нехай не найчистіше, але справжнє море. Людям взагалі подобається те, чого їм бракує у повсякденні. І я зі своєю симпатією до дощового Львова – не виняток.

 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті