По кишенях – вітер

У дев’яності роки ХХ століття за проїзд у трамваях і тролейбусах одесити не платили. Здавалося, що міський голова Едуард Гурвіц прагне влаштувати своїм виборцям окремий «електротранспортний комунізм». Невсипущі дачники-ентузіасти, власники ділянок у приміських селах, вставали до сходу сонця, аби виїхати за місто безкоштовно, а там полями – пішки. Прямую до трамваю і я.

…Сонячні промені вже золотили дахи на вулиці Пастера. Ось біля цього вікна, здається (меморіальної дошки на будинку № 17 ще не було), учень реального училища Джордж Гамов (не Жора, як заведено в Одесі) сидів і готувався вступати до Новоросійського університету, опановував постулати евклідової геометрії. І раптом – віконна шибка розсипалася на скалки. Стріляли з гармат на Садовій. Точилася громадянська війна…

…1933 року Георгія Гамова запросили до Брюс­селя для участі в міжнародному конгресі фізиків. Георгій Гамов заявив, що на конгрес без дружини не поїде. Чекав арешту. Але кремлівським можновладцям привидівся міжнародний скандал. І його випустили до Брюсселя з дружиною. До Країни Рад Георгій Гамов не повернувся.

І його ім’я надовго кануло в непам’ять. Так він же з Нільсом Бором працював! З Резерфордом сперечався! Та він же був професором Вашингтонського, Каліфорнійського, Колорадського університетів! Почесний член Датської академії!.. Та він у Манхеттенському проекті зі створення атомної бомби брав участь! Перший у світі написав серію робіт із розшифрування генетичного коду ДНК!.. Про це ми говорили пошепки.

І от нарешті в часи незалежності маленький скверик, що прилягає до вулиці Разумовської, назвали іменем славетного вченого. На більше не спромоглися…

…Я спускаюся сходами до Хер­сон­ського скверу. 20-й трамвай ще не відійшов, але місця для сидіння уже зайняті. Та нічого… Їхати півгодини. А ноги ще молоді.

За вікном біліє табличка – «Балт­ська дорога». При початку цієї вулиці стояв колись будиночок, де мешкала родина одеських Білецьких.

Ім’я вченого Олександра Івано­вича Білецького було знайоме кожному гуманітарію. Академік Білецький був автором праць із питань теорії та методології літературної творчості, літературознавства, історії та теорії української, зарубіжної літератур від найдавніших часів до 60-х років ХХ століття. Також він розробляв теми «Шевченко і слов’янство», «Шевченко і західноєвропейські літератури», «Світове значення творчості Шевченка». Олександр Іванович приїздив кілька разів до Одеси, спілкувався зі своїми родичами.

Його син Платон Олександрович, теж відомий мистецтвознавець, автор книжок і статей про Тараса Шевченка, зокрема «Шевченко і Рембрандт», залишив спогади про своїх предків, що належали до перших поколінь одеситів.

Відомо зі спогадів, що Іван Білецький замав в Одесі свічковий заводик. Його син навчався у Петровській рільничій та лісовій академії під Москвою. Білецький був учнем Іллі Мечникова та Климентія Тімірязєва, спеціалізувався з агрономії.

За спогадами Платона Олександ­ровича Білець­кого, були в одеському роду і артисти.

Один із Білецьких, Олександр, виступав під псевдонімом Шадур­ський, користувався популярністю у глядачів.

Отак я, розмірковуючи про рід оде­ських Білецьких, доїхав до Хад­жибейського лиману, а потім спортивним кроком дістався і своєї «Джи­нестри».

Зворотний шлях був значно легший: сусід підвіз машиною до залізничного вокзалу.

…До переповненого трамваю втискуватися з відром не ризикнув. Вирі­шив іти пішки. За звичкою заглянув на Привоз. А там…

Нуртує ринок, виставля товари,
Нулями кожна мерехтить ціна.
У павільйонах череди й отари
Уже розрубані. Купуйте – свіжина.
Їм не було що їсти, нам – платити
За їхню смерть нема на ринках чим.
Ой, розгулявся по кишенях вітер!
Хто ж то його розгулювать навчив?
Хіба не ми самі? Лотки, прилавки…
Наставлено, накладено добра.
Яскраві, розмальовані бляшанки
Гніздяться з-за найближчого «бугра».
Стою, лиш поправляю окуляри…
Я навіть яблук сину не куплю,
Прийду – і в його погляд 
                               темно-карий
Свою вину-провину утоплю.
Адже в часи «відлиги» та «застою»
За нього ж я ті яблука поїв.
І от тепер печуть мені виною
З гілок дитинства яблучка мої.
«Чи скоро стихне вітер?», –
                                    син спитає.
На те я лиш поправлю окуляри.
А вітер гне віття та ще й ламає.
Нуртує ринок, виставля товари.

Перетнувши Привоз, виходжу на Ка­терининську. Люду менше, і можна пришвидшити крок.

Потім зверну на Кузнечну, скорочу шлях, вирішую я.

Вийшов до наріжного гастроному. Згадав, як тут спілкувався з драматургом Р. Феденьовим. Він стверджував, що тут поблизу, в двадцять третьому номері, ріг Спиридонівської, мешкала родина Горенків – капітан другого рангу Андрій Антонович Горенко з дружиною Інною Еразмівною. Рудольф стверджував, що саме з Кузнечної дівчинку Ганнусю носили хрестити до Преображенського собору. Письменник запевняв, що в книгах Свято-Преображенського собору він читав запис про те, що 7 грудня 1889 року сталася ця важлива подія.

– А як тоді трактувати написане у творчій біографії Анни Ахматової? – запитав я.

– На Великофонтанській вулиці у будинку № 38 мав дачу родич наших Горенків. На тій же вулиці ще один родич, Д. Горенко, мав дві дачі. Але чомусь вважається, що Анна Андріївна народилася на дачі службовця Одеського порту Сорокіні. Дача ця була розташована у так званій Новій Швейцарії. Зараз від Нової Швейцарії нічого не лишилося. Вона сповзла в море. Там колія трамвайна звертає праворуч, коли їхати на 16-ту станцію.

– Я колись винаймав помешкання на дванадцятій станції. Жив там до морозів.

– Справді? То ти добре знаєш той район?

– Виходиш до трамвайної зупинки – тебе зустрічає море і сонце. Я навіть вірша про той район написав:

Увечері, в Одесі, по Фонтану
В рябих плащах до моря 
йдуть садки…
Дух винограду довго-довго танув,
Він був запаморочливо важким
Був червіньковим і горів – 
мов хмари,
(Ховалось сонце за старий горіх),
Спускався долом начебто отари
Овець рожевих – до кошар своїх.

Мудрою людиною був Рудольф Феденьов, царство йому небесне, цікавою.

…А вже зажовтів і мій будинок. Вдома мене чекали з нетерпінням.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті