«Бойовище – серця людей»

«Тут диявол із Богом змагається, а бойовище – серця людей».

Ці слова, що належать великому російському письменникові Федорові Достоєвському, можна було б поставити за епіграф до нової вистави Одеського академічного російського драматичного театру «Повітова канитель». У виставі використано тексти й сюжети півтора десятка творів іншого класика російської літератури – Антона Павловича Чехова. Відразу ж після прем’єри хтось із глядачів, що ввірували в дійсність винятково свого сприйняття душі й задумів письменника, вимовив: «Ну, ні… Не Чехов це!» Інші ж із захватом і подивом з’ясували, що Чехов не тільки тонкий психолог, філософ, але ще й містик, хоча саме цю якість більшість літературних критиків у ньому чомусь не розгледіли. У будь-якому разі важливим є те, що ніхто не залишився байдужий, подивившись нову постановку Олени Пушкіної за назвою «Повітова канитель».

Після вистави режисерка відповіла на запитання кореспондента «ОВ».

– Олено Володимирівно, як і коли у Вас виникла ідея створити таку незвичайну виставу?

– Ідея з’явилася не у мене, а у нашого директора. У травні минулого року Олександр Євгенович Копайгора розповів мені про свій задум і запропонував узятися за його втілення. Я стала перечитувати Чехова, намагаючись зрозуміти, що він хотів сказати у своїх оповіданнях, наприклад, таких, як «Чорний монах» або «Затемнення Місяця». У результаті вибрала п’ятнадцять оповідань, роздрукувала їх, спочатку склеїла тексти, а потім узяла ножиці, зробила нарізку за сюжетами й діалогами. І раптом усе якось легко саме собою склалося. Мені залишалося тільки придумати місце дії й об’єднати всі сюжетні лінії спільною фінальною подією, навіть не кульмінацією, бо в цьому разі у кожного з героїв своя кульмінація. Ця загальна фінальна подія мала лягти в ідейну основу вистави. Для цього треба було проникнути в чеховське світовідчування, і я передала це так, як змогла його вловити. Тобто це особисто моє сприйняття Чехова.

– Що для Вас було найскладнішим при роботі над виставою? 

– Основна проблема полягала в тому, що до п’ятнадцятьох оповідань треба було добрати п’ятнадцять різних ключів, та так, щоб один сюжет плавно переходив в інший, а той – у наступний. У цьому полягала складність режисерської роботи. 

– На мій погляд, розв’язати це завдання Вам цілком вдалося… Ті, хто не дуже добре знайомий із творчістю Чехова, не читав або вже забув його оповідання, навряд чи здогадається, що п’єса складена із зовсім різних творів… У виставі багато персонажів. Які образи можна назвати найскладнішими? 

– Було багато суперечок щодо Чорта: хто цей чорт? Чому він з’явився?..

– Мені здалося, що у виставі він з’являється постійно з тими, у кому домінує зло, якась бісівщина, а от коли в людині прокидається совість, чортові стає нудно й він зникає. Наприклад, коли слідчий, нехай і в нетверезому стані, але все-таки виголошує самовикривальний монолог, слузі Сатани стає явно незатишно. Чи це не так? 

– Скоріше, це можна розцінити інакше: він завдання своє виконав, витягнувши людину на сповідь, але не до Бога, а до чорта… Антихрист – це антипод Христа. Перед приходом антихриста, згідно з біблійними пророкуваннями, відбуваються різні катаклізми, зокрема й усілякі затемнення. Тому фінальна сцена спектаклю – місячне затемнення – це свого роду спокуса страхом. І напередодні проявляється всяке чортовиння. Прихід антихриста передує кінцеві світу, але потім – Царствіє Господнє... А взагалі чортовиння у Чехова можна трактувати по-різному. Він настільки неоднозначний… 

– А «Чорний монах»?

– Це найпоетичніший і найфантастичніший твір Чехова. Його високо оцінив Лев Миколайович Толстой, і водночас це оповідання викликало суперечливі відгуки критиків. Надто незвичайним воно багатьом здалося. Воно не вписувалося, як їм здалося, в контекст художнього світу письменника. Як з’ясувалося, народженням образу Чорного монаха Чехов завдячує сновидінню. «Я бачив нині страшний сон. Мені наснився чорний монах», – зізнався він своєму братові Михайлу. 

Сон настільки схвилював Чехо­ва, що він написав оповідання з однойменною назвою. Яку мету переслідував Чехов, виладжуючи дію довкола постаті примари, зробивши примару якщо не головним, то заголовним героєм? 

Другим чинником, що вплинув на створення цього дивного оповідання, була «Волоська легенда» Гаетоно Брага, яку виконувала співачка Лідія Мізинова, що часто гостювала в Меліховому, де й був створений «Чорний монах». У цьо­му романсі було щось містичне…

«Тисячу років тому якийсь монах, зодягнений у чорне, ішов по пустелі, десь у Сирії або Аравії... За кілька миль від того місця, де він ішов, рибалки бачили іншого чорного монаха, який повільно рухався по поверхні озера. Цей другий чернець був міраж. Тепер забудьте всі закони оптики, яких легенда, здається, не визнає, і слухайте далі. Від міражу вийшов інший міраж, потім від іншого третій, тож образ чорного ченця став без кінця передаватися з одного шару атмосфери в інший. Його бачили то в Африці, то в Іспанії, то в Індії, то на Далекій Півночі... Нарешті він вийшов із меж земної атмосфери й тепер блукає по цілому всесвіту, все ніяк не потрапляючи в ті умови, за яких міг би померкнути. Можливо, його бачать тепер де-небудь на Марсі або на якій-небудь зірці Південного Хреста. Але, люба моя, сама суть, самий гвіздок легенди полягає в тому, що рівно через тисячу років після того, як чернець ішов по пустелі, міраж знову потрапить у земну атмосферу й покаже себе людям. І начебто ця тисяча років уже скінчається... За змістом легенди, чорного монаха нам слід чекати не сьогодні – завтра».

Чорний монах, як я його розумію, – це й є антихрист-спокусник, який може являтися до нас в образі Христа, і який сьогодні по суті вже в кожному з нас. Адже недаремно чорт здивований падінням людства: «Колись, справді, у нас було заняття... Ми людей спокушали... зваблювали їх зі шляху добра на шлях зла... Тепер же це заняття й плювка не варте... Шляху добра немає вже, нема з чого зваблювати. І до того ж люди стали хитріші за нас... Спробуйте-но ви спокусити людину, коли вона в університеті всі науки скінчила, вогонь, воду й мідні труби пройшла! Як я можу навчити вас украсти рубль, коли ви вже без моєї допомоги тисячі хапнули?» 

Чорт переживає, що людей спокушати вже не треба, вони брешуть, крадуть, поводяться дедалі огидніше. Відмітну рису людини, як духовність і співчуття, втрачено. От чорт і ремствує, що йому нема чим займатися в канцелярії самого Сатани.

А ось іще: «Колишня посада наша тепер може бути тільки номінальною, але ми все-таки маємо роботу… Спокушаємо класних дам, підштовхуємо молодиків вірші писати, змушуємо п’яних купців бити дзеркала… У політику ж, у літературу й у науку ми давно вже не втручаємося… Ані біса ми в цьому не розуміємо… Багато хто з нас співпрацює в «Ребусі», є навіть такі, що полишили пекло й подалися в люди… Ці відставні чорти, що вступили в людський стан, одружилися з багатими купчихами й чудово тепер живуть. Одні з них займаються адвокатурою, інші видають газети, взагалі дуже ділові й поважні люди».

– Олено Володимирівно, у виставі є дві ролі – обидві без тексту, але пам’ятні…

– Ви маєте на увазі Пере­хожого – Бориса Трегуба та пралю Аксинію – Неллі Чуран?

– Саме так…

– Обидві ролі не були заплановані. Вони виникли вже у плині репетицій. З Перехожим вийшло так: нам потрібно було, щоб хтось смикав металевий ланцюг, на якому сидить пес, та так, щоб він гримів. Я запропонувала Борисові Володимировичу це завдання. І він поставився до нього з усією відповідальністю. А потім у потоку репетицій виникла ідея – прохід по сцені, а потім ще й з упійманим минем. Перехожий мовби зв’язує та закільцьовує сюжет. Що ж до Неллі Чуран… У процесі репетицій з’явилася роль – без жодного слова, але яка проходить через усю виставу, – роль тієї самої пралі, яка, за висловом Слідчого-татуся, «народила предмет беззаконня». Без цих двох персонажів вистава була б пріснішою…

– На мій погляд, вдалим виявився дебют на сцені Одеського російського театру актора Олександра Кащаєва в ролі Володі. Запам’ятався й горбань Любим у виконанні Владислава Гончарова. Диявольськи чарівний у ролі Чорта Ярослав Білий. Не можна не відзначити також роботи заслуженого артиста України Сергія Полякова (Дачник) і Валерія Жукова (Чорний монах). Обидва актори досить органічні у своїх образах. Проте, чи можливі якісь зміни в постановці або заміна деяких акторів, які не зовсім вписалися в загальну палітру вистави?

– Поки що не можу нічого сказати, бо мушу все гарненько осмислити, виставити свою внутрішню оцінку виставі. Але невеликі зміни цілком можливі: щось доведеться скоротити, якісь нові моменти можуть бути додані.

– Олено Володимирівно, а як щодо планів? Є щось на прикметі?

– Хочеться зробити щось таке, щоб, як то кажуть, душа розвернулася… Немає поки що матеріалу. Але будемо шукати.

– А в якому жанрі?

– Останнім часом я стала замислюватися: а чи потрібна жанровість у наш час? Та й як її визначити? Наприклад, повертаючись до вистави, – я позначила жанр як містичну комедію. А чи так це? Адже подекуди це філософська драма, наприклад, оповідання «Чорний монах»… Мені здається, що навряд чи варто заявляти глядачеві якийсь жанр. Нехай кожен сам для себе його визначить. 

 

Довідка

Олена Пушкіна закінчила Московський державний інститут культури та мистецтв, а також Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. 

У театрі з 1987 року. Співпрацювала з режисером Віктором Стрижовим, актором і режисером Борисом Зайденбергом. Поставила низку вистав, багато які з них – за власними п’єсами та інсценуваннями.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті