Поезія точних наук

До кабінету заходить мініатюрна дівчина. Одягнена в модному нині стилі «прованс» – легке платтячко в дрібну квітку з мереживним комірцем, однотонна кофта, балетки. У руках – «квітчаста» сумочка. На голові – обруч із великими соняшниками. Одне слово, сама легкість і вишуканість. 

Лише за кілька секунд розумію, що це прийшла на інтерв’ю переможниця багатьох міжнародних, всеукраїнських, інтернет-олімпіад із математики, фізики й астрономії, учасниця Всеукраїнського конкурсу науково-дослідницьких робіт Малої академії наук України, учениця вже одинадцятого класу НВК №13 м. Одеси Ганна Розум. 

– Ганно, у тебе цікаве прізвище. Зобов’язує, я б так сказала.

– Так, не дає розслабитися. Але по закінченні навчального року ось уже кілька років поспіль наша директорка школи на загальній лінійці, вручаючи нагороду, говорить про те, що виправдовую прізвище. Зрозуміло, справа не в ньому. Мені подобається знаходити розв’язання задач, які на перший погляд здаються легкими, а насправді не такі. Намагаюся розбирати не тільки шкільні задачі, але й щось складніше. 

– Питання про майбутню професію вже вирішене, либонь?

– На початку десятого класу мене зацікавила астрофізика. Її у нас вивчають в одинадцятому. Мені здалося, що було б запізно у випускному класі вирішувати, подобається мені це чи ні, тому взялася за вивчення цієї науки на рік раніше.

Зараз прийшла до того, що хочу пов’язати своє життя з вивченням космічного простору або нашого повітряного середовища. Також мені цікаві літаки та інші літальні апарати: їхній устрій, рух, взаємодія із землею та повітрям. Можливо, це буде теоретична складова якихось глобальних проектів. Зараз також стає популярнішою теоретична фізика. Можливо, буду працювати в цьо­му напрямі. Мені хочеться не просто ходити на роботу щодня, бо так влаштований світ. Я хочу знайти, вдосконалити, винайти, допомогти відкрити те, що ще не відкрили. 

– Плануєш навчатися та працювати в Україні чи за кордоном?

– Мені здається, що не зовсім правильно обмежуватися одним університетом. При вивченні іноземних мов, наприклад, непогано б брати участь у програмах обміну студентами. Так само і в інших спеціальностях. Треба черпати якнайбільше досвіду з різних джерел: вітчизняних і закордонних.

– Мене одну дивує, що дівчина твого віку так захоплена точними науками?

– Навколо мене всі вже звикли. Щоправда, бабуся інколи зітхає: «У всіх онучки як онучки, а у мене – математик. Як же так? Вона ж дівчинка!». 

– Ти цікавилася історичними фактами, особистостями, що мають стосунок до математики?

– Звичайно. Мене здивувало те, що багато які вчені розвивали просто неймовірні ідеї та приходили до приголомшливих відкриттів. Але їх зупиняла фраза: «Цього не може бути!». У результаті поверталися до того, що визнано, зрозуміло, доведено. Боялися, що сучасне суспільство не сприйме нового, висміє. 

Наприклад, Карл Фрідріх Гаусс набагато раніше за Лобачевського прийшов до неевклідової геометрії. Але він практично нікому не показував своїх робіт. Навіть забороняв власному племінникові розповідати про розробки. 

Праці Лобачевського, щоправда, теж були оцінені не відразу, але він бодай публікував свої роботи, незважаючи на сувору критику та відверті глузування з боку видатних діячів науки того часу.

– Як вважаєш, це повторюється зараз? 

– Ні. Наука стає важливою частиною громадського життя. Дедалі частіше публікують якісь дослідження в доступних формах, показують цікаві фільми у високій якості, навіть відкривають науково-популярні телеканали. Це приємно бачити. Видатні уми не бояться озвучити свої припущення, дослідження, відкриття. Із сучасних учених мені подобається Стівен Хокінг. Ця людина стала символом теоретичної фізики нашого часу. Щороку він публікує свої роботи, часто видає книги і своїм прикладом показує мільйонам людей, що в науці затамована неймовірна свобода. 

– Як вважаєш, що б допомогло нашій державі виховувати молодих учених зі шкільної лави?

– На курсах у Німеччині нам показували сучасні лабораторії, обладнані за останнім словом техніки. Переважно вони працювали при університетах. Але були також компанії, які самі відкривали подібні центри. Мета – зацікавити якнайбільше школярів точними науками, бо там ці спеціальності теж не дуже популярні. Отож, учні могли записуватися, приходити й безкоштовно працювати на устаткуванні, поступово поринаючи в цей неймовірний світ обчислень і технічного потенціалу. І це працює. Щойно з’явилася можливість «помацати», побачити на власні очі, як будується робота в цьому напрямі, – кількість охочих пов’язати свою долю з фізикою в тому чи іншому її вигляді в рази збільшилася. Нам би такі центри…

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті