Що більше віддаєш, то більше тебе Бог наділяє

За останню чверть століття Церква міцно ввійшла в життя українців. Ми відзначаємо релігійні свята, вітаємо одне одного зі світлими днями. Храм нині вже не є «терра інкоґніта», якою він для більшості був за радянських часів. Але постаті церковних служителів досі залишаються загадковими для широкого загалу.

Я вирішила поспілкуватися з настоятелем римо-католицького Свято-Успенського кафедрального собору в Одесі отцем Юзефом Павлюком.

– Отець Юзеф, а скільки зараз в Одесі католиків?

– Точної статистики дати вам не можу, але якщо полічити візуально, то можна сказати. От у нашому соборі в неділю на трьох месах – російській о дев’ятій годині, польській об одинадцятій і українській о вісімнадцятій – збирається чоловік десь сімсот. Це ті, що ходять регулярно. На великі свята, наприклад, на Різдво, набирається тисячі з півтори. У костьолі Святого Петра на Гаванній – чоловік із триста щонеділі. А в місті є ще чотири місця, де провадяться служби і є постійні парафіяни. То от якщо взяти всіх разом, то тисячі зо дві набереться, якщо не більше. 

– Ви говорите про три службові мови...

– Так, це в неділю. На тижні служимо почергово двома з трьох – вранці о восьмій і ввечері о вісімнадцятій. Скажімо, сьогодні – українською й російською, завтра – російською й польською, післязавтра – польською й українською і так далі. Але в будні людей менше – бо ж на роботах усі.

– А скільки священиків? 

– У нашому соборі семеро. Це включно з єпископом Броніславом. У нас же кафедральний собор.

– Тобто головний собор Оде­ської області?

– Не тільки Одеської. Всього півдня України. 

– Тобто Одеса – єпархіальна столиця півдня?

– Вірніше сказати – дієцезіальна.

– А всіх в Одесі скільки священиків?

– Шістнадцять. Але ми служимо не тільки в Одесі.

– А ще де?

– Ну от я, скажімо, щонеділі їжджу або до Надлиманського, або до Теплодара. По два рази на місяць туди й туди. 

– І там багато парафіян у вас?

– По кілька десятків. Останнього разу на службі в Надлиманському було двадцять чотири. 

– То ви особисто в неділю тут не служите?

– Як то не служу? Служу і тут, і там. Я ж туди серед дня їду. О пів на третю там служби починаються. Вранці тут, серед дня там, увечері знову тут. Я ж настоятель, то мушу бути на місці, щоб парафіяни могли мене застати. Треба катехизацію з новонаверненими проводити, з подружніми парами побесідувати, ще різні питання є.

– І часто це трапляється?

– Практично щодня. От сьогодні у мене після вас іще дві зустрічі. Мусила бути ще одна, але та пані, що записалася, чомусь не прийшла. Зараз буду дзвонити, з’ясовувати, що сталося. А вам, виходить, пощастило, бо якби прийшла, довелося б вас відіслати до іншого разу, теж записати на якийсь день у загальну чергу.

– Ви всіх отако записуєте?

– Ну звісно. Має ж бути порядок. Ось у мене зошит, усе по днях розписано. Цього місяця у списку сімдесят чоловік, що регулярно на заняття ходять. Зустрічей – сьогодні дві буде, вчора було дві, потім одна. Це хто як записався. Ще три... До кінця місяця з півсотні буде.

– Це сімдесят чоловік по кілька разів на місяць?

– Десь по два-три рази на мі­сяць кожний.

– Тобто на кожній зустрічі по кілька чоловік?

– Ну так. Якщо тема одна й та сама у двох-трьох, то можна об’єднати. 

– А яка може бути тема?

– Як то «яка»? Це ж катехеза! 

– А що це таке – катехеза?

– Розмова про віру. Вірніше, про конкретний зміст віри. Що таке є християнство, які головні принципи, які обов’язки на кожному з нас, хто вважає себе християнином і належить до Церкви. Які є в Церкві таїнства, як до них треба приступати. Які головні історичні події, древні патріархи, пророки. Що було до Ісуса Христа, що було після Нього. В чому суть спасіння. Це треба знати людині. Бо от у мене ходила на катехезу дівчина, їй двадцять три роки, вона була в АТО...

– В АТО?

– Так. Таких за останній рік у мене троє було. Вона і ще два чоловіки... Так от, отам в окопі, вона каже, висповідалася у священика, що до них там прибув, причастилася... Але то було в неї вперше, перед тим нічого не вивчала такого. Коли повернулася, прийшла сюди і просить: розкажіть, бо виходить, я не дуже зрозуміла, що те все означає. Ходила на катехезу, склала іспит...

– Іспит?!

– Ну звісно. Оце в мене книжечка. Тут двадцять тем. І дев’яносто сім контрольних питань. То як людина вже пройде курс навчання, я по тих питаннях контролюю, так би мовити, якість освіти. А без іспиту я до сповіді та причастя не допущу. Ну хіба в якомусь екстреному випадку, як ото у неї в окопі було. Але ж тут не АТО, то все мусить бути регулярно, все по порядку.

– І скільки триває курс нав­чання?

– Місяців зо три. То як у кого виходить. Хтось скоріше встигає все засвоїти, а комусь більше часу треба. Це як уроки. Сорок п’ять хвилин. Але якщо людина вміє слухати, то й довше може тривати заняття. Як у кого. 

– То це як школа, а ви як учитель?

– Ну десь так. Люди поступово долучаються до Церкви, ходять на служби, натомість приходять нові. І так зо дня в день, з місяця в місяць, із року в рік... 

– І багато людей?

– Недавно була зустріч тих, що прийшли до Церкви в 2015 році. То було сорок сім чоловік. Це дорослих. А є ще діти, але то окремо. З малечею ще наші сестри-чернички займаються. Є ще школа на вулиці Малиновського, то там брати-салезіанці з дітьми. Але то загальноосвітня школа, просто що з релігійним ухилом. Там у них і служби проводяться.

– А дорослі вам за навчання щось платять?

– Звісно що ні! Це ж наша робота. Грошей ми за це не беремо. Люди пожертви на церкву можуть давати, хто скільки хоче, а так щоб як плату за те чи за це ми гроші не беремо. 

– А оті сорок сім чоловік, що були на зустрічі, то з інших конфесій прийшли чи як?

– Ні, то більше люди, які взагалі до жодного храму не ходили. Ми ж нікого до себе не перетягаємо. Якщо людина ходить туди, де є сім таїнств, де безперервність священства, то це є дійсна Церква, обряд тільки інший, а віра та сама, і нехай собі людина ходить – до нас чи не до нас, вже не так важливо, аби ходила, сповідалася, причащалася. 

А це люди, які самі якось прийшли до віри, кожен за своїми обставинами, життєвим досвідом, міркуваннями.

– Якого віку люди зазвичай приходять?

– Різного. Серед отих сорока сімох найстаршому – сімдесят чотири, наймолодшому – шістнадцять. Та давайте за списком подивимося. Ось двадцять п’ять років, ось п’ятдесят три... Ось тридцять три... Різного віку.

– Ви казали, серед них подружні пари є?

– Так. У мене двадцять одна подружня пара раз на місяць кожна приходить. Ділимося, як хто цей місяць прожив. Вони переді мною звітують, я перед ними. Які успіхи, які невдачі, які проблеми... На три дні до Очакова їздили з ними, але там іще були – не тільки з Одеси. Двадцять п’ять пар. То були як духовні заняття такі. Ми і з дітьми на десять днів щороку туди їздимо, теж з усієї Одещини, хто хоче. Помагаємо їм зорганізуватися, з харчуванням, із транспортом. З дітьми там чернички наші, сестри, бо за малими ще й догляд потрібен, щоб дисципліна була. Та дисцип­ліна всюди потрібна. І з дорослими, і з дітьми, – з усіма. Але ясно, що нікого ні до чого не примусиш – тільки власним прикладом. Якщо до себе будеш вимогливий, то й люди захочуть підтягнутися, – совість їм підкаже...

– У вас дуже напружений робочий ритм. Скільки вам років?

– Шістдесят шість. Я ще молодий (сміється). 

– Ви все життя священиком?

– Ні. Двадцять вісім років.

– То ви теж не зразу до Церкви прийшли?

– Не так. Я з дитинства в Церкві. У мене батьки релігійні були. У нас там на Вінниччині взагалі народ досить релігійний був. Соромно було до костьолу не ходити. Але що тоді це заборонялося... Ну, формально не заборонялося, але фактично всілякі перепони ставилися. От ставали вчителі зі школи при брамі, щоб батьки дітей до костьола не вели. А батьки їм: «У школі командуйте моєю дитиною, а поза школою я командую». Але що був якийсь закон тоді, щоб дітей до релігії не притягали, то ми, малі, бувало, з бокового входу тихенько в храм заходили, сповідалися, причащалися. Щоб зайвий раз не дратувати нікого. 

А на мене у шкільній стінгазеті карикатуру малювали: стоїть радянський учень Йосип Павлюк, склав руки перед Божою Матір’ю...

– Це насміхалися так?

– Ну так, це було як посміховисько. Я змалечку до Церкви тягнувся. Прізвисько в мене було – «Ксьондз». Два мої брати більше технікою цікавилися, а я грався в костьол, будував вівтар, у брата сповідь приймав (посміхається). 

– То чому ж не зразу у священики пішли?

– Тоді це не так просто було. То спочатку здобув світську освіту. Я економіст за освітою. В армії служив, працював. А в семінарію аж потім вдалося поступити. Священиком тільки з 1988 року. Хоча прагнув скільки себе пам’ятаю.

– І де ви служили ці двадцять вісім років?

– На Вінниччині, на Хмельниччині. Власне перед Одесою – в Кірово­граді.

– В Кіровограді теж костьоли є?

– Там один костьол. Той, що був до 1937 року, зруйнували, то вже потім спорудили новий. Я коли туди прибув у 2008 році, там шістдесят парафіян було, а у 2012-му, коли вже від’їжджав сюди, до Одеси, – стало сто сорок. Зараз не знаю, скільки.

– Все-таки не збагну, як можна встигати все, що ви встигаєте...

– Маю секрет. Втім, його не я один знаю. Можу й з вами поділитися. 

– Поділіться, панотче.

– Чим більше віддаєш, тим більше тебе Бог наділяє. Ми ж тут Богові служимо. А на такій службі, чим більше ти зайнятий, тим більше у тебе ще часу буде (сміється). 

– Дуже дякую за розмову.

– Це я вам дякую. Оце з вами наговорився від душі. Бо то все більше мені сповідаються... Ви, бачу, ще молода дівчина. Працюєте?

– Так, працюю.

– Ну то бажаю вам успіху у вашій роботі. А ще – знайти собі вірного друга. Не так, щоб... а такого надійного – на ціле життя.

– Дякую.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті