Історія одного «Грифа»

31 cерпня 2014 року, о 15.10, у районі населеного пункту Безіменне терористами було завдано удару з керованих ракетних установок по маріупольському загону морської охорони у складі катерів «Гриф» і «Калкан». Катери були на відстані близько трьох миль від берега. На катері «Гриф» виникла пожежа, після чого він затонув.

– Післяобідня спека була просто жахлива, а на небі, як на зло, – ні хмаринки. З товаришем спустився до кубрика, аж раптом тишу прорвав, ніби по швах, вибух… Опритомнів, відчувши міцну руку друга, який ляпав мене по обличчю. Як виявилося, я зомлів. Коли ж погляд ковзнув вздовж тіла і там, де зазвичай я полюбляв витягувати ноги, побачив здоровенну дірку в борту… З острахом глянув вниз, але на щастя, чи то Бог, чи то звичка підгинати ноги, як дрімаю, вберегли, – так згадує своє літо 2014 року в зоні антитерористичної операції головний старшина Сергій Бірюков…

Народився Сергій у селі Курортному Білгород-Дністровського району. Там ходив до школи. Навчання давалося хлопцеві легко, як точні науки, так і гуманітарні. Захоплювався футболом; до речі, й сьогодні Сергій полюбляє поганяти м’яча. Після школи були чотири роки в технічному коледжі на факультеті обслуговування комп'ютерних інтелектуальних систем і мереж, де отримав диплом техніка-механіка. Проте ще до закінчення навчання зрозумів – це не його. Та й ситуація склалася так, що мусив твердо прийняти рішення щодо майбутнього, адже в сім’ї він єдиний чоловік (зростав Сергій без батька з мамою і двома молодшими сестрами). Друзі порадили піти на контрактну військову службу. Так у 2009 році він і потрапив до Одеського загону морської охорони кермовим на катері «Гриф».

Сергій служив сумлінно, став улюбленцем у колективі, через два роки вже був помічником командира катера. 

У 2012 році, по закінченні контракту, вирішив не продовжувати службу. Проте цивільний досвід тривав недовго. На початку квітня 2014 року Сергія мобілізували. 

Коли випала нагода потрапити до зони АТО, не вагався ні хвилини. Тож влітку Сергій був на «Грифі» у звичній для себе ролі помічника командира катера. Досвід – таки річ корисна.

– Нас відправляли лише на місяць, а я щоразу залишався ще і ще… А за декілька днів я ж мусив бути вдома, обіймати рідних… Я обов’язково повернуся! – промовляв до моря, ніби очікував, що воно почує…

У кубрику особового складу після другого влучання почалася пожежа. Оглушений і ошелешений, з другом вибігаю нагору. З полегшенням бачимо, що хлопці, які горіли в кубрику, вибралися з вогню через запасний вихід, той, що люком виходив на палубу. Пронизливі крики: «Швидко, на «Калкан!!!», кіптява, друг, який схопився за вогнегасник, поранені товариші – все це ніколи не вийде мені з пам'яті. Треба було рятуватися якнайшвидше. Останній снаряд пролетів поруч, мов у сповільненій зйомці. І ось ми вже майже всі були у воді, приходили до тями і рахували людей. Недорахувалися… Поруч не було командира і вахтового…

«Калкан» не змогли завести й довелося скинути рятувальні жилети на воду і плисти в бік Маріуполя, очікуючи на порятунок. Жилетів, до речі, було один на двох-трьох чоловік. На «Калкані» відрубали швартові, і хвиля понесла його в напрямку Маріуполя. 

Більше години екіпаж тримався на воді, аж поки катери морської охорони змогли дістатися до них. Підтримували поранених на плаву руками, жартами старалися розрадити їх.

На запитання про нагороди та подяки командування Сергій відповідає просто:

– Ми робимо свою роботу, і робимо її добре, а нагороди – третя справа... Чималий внесок у нашу долю роблять волонтери. Коли я лежав у госпіталі, то й дня не було, щоб мені не подзвонили, не поцікавилися, що мені потрібно. А відгодували так, що ледь не довелося форму на розмір більшу просити.

Служба з охорони державного кордону, як показує практика, – це вміння діяти блискавично й автоматично, бо захист нашої Батьківщини з моря – це бойове завдання, виконати яке треба бути готовим щомиті. На кораблі порівняно небагато людей, тож від кожного залежить і належне виконання завдання, і доля та життя екіпажу.

– Коли все починалося, думав: хто ж, як не я. Мене переповнювали оптимізм, патріотизм і юнацький максималізм. А тепер просто хочеться вірити, що товариші, які віддали своє життя, і ті, хто щодня ризикує, роблять це недаремно, і жорстока машина війни врешті зупинить свої шестерні…

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті