Тримаймо внутрішній фронт!

Виклики, які сьогодні стоять перед Збройними силами України, все ще не можна назвати легко доланими. Однак порівнюючи ситуацію нинішнього спливаючого року із ситуацією страшного 2014-го, мимоволі дивуєшся їхній неспівставності. Немає сенсу зараз наводити якісь статистичні дані про кількість справної техніки або розглядати тактико-технічні характеристики зброї, що надходила до військ протягом останніх двох років. Достатньо згадати зміст і спрямованість тодішніх і нинішніх матеріалів в українських медіа. Згадаймо лише силу-силенну так званих військових експертів на всіх телеканалах та в соцмережах, які пророкували чи то глибокі танкові рейди ворога, чи то килимові бомбардування всього Лівобережжя. З вуст не сходили «коридори до Придністров’я», «розсікаючі удари на Чернігів» та чергове «злиття Маріуполя». Нині ніхто цих «експертів» не сприймає всерйоз, а їхні пророцтва давно стали нецікавими навіть найневимогливішим медіаресурсам. 

Мене завжди дивувало одне: у своїх виступах ці так звані експерти, докладно перераховуючи сили супротивника і, до речі, значно перебільшуючи їхню боєготовність, геть ігнорували фактор наших Збройних сил. Особисто для мене не існує питання, чи було це добросовісною помилкою, а чи умисним нагнітанням поразницьких настроїв у рамках кампанії бойової пропаганди агресора.

Треба визнати, що перша хвиля так званої інформаційної війни була продуманішою, оригінальнішою та підступнішою, бо велася з голосу тих, у кому суспільство ще не встигло зневіритися, – колишніх військовиків, таких як Микола Маломуж або Анатолій Гриценко. Здавалося, втримати цей перший інформаційний удар було майже неможливо. Але як тодішня армія і добробати, всупереч військовим розрахункам ворожих штабів, тримали фронт, так і суспільство витримало першу хвилю гуманітарної складової «гібридної» навали. І раптом виявилося, що супротивник не має більше оригінальних ходів. Подальші інформаційні атаки були спрямовані на особи військового керівництва, начальника Генерального штабу, міністра оборони, Головнокомандувача, найрезультативніших командирів, на дискредитацію цивільного керівництва держави, – тобто супротивник витягнув на світ божий напрацювання пропагандистів іще часів Другої світової. Це теж доволі потужна зброя, але вона потребує і значно масштабніших фінансових та людських ресурсів. А цього ворогові що далі, то більше бракує. Час, який Україна виграла спочатку за рахунок стійкості своєї армії, а два роки поспіль – завдяки Мінському процесу (пропоную читачеві згадати істерію, що нагнітається навколо Мінських угод, і самотужки зробити висновок про її справжні витоки), грає не на користь агресору. 

«Основною одиницею виміру ефективності всієї системи підготовки військ є кількість боєздатних частин», – наголосив під час наради з керівниками навчальних військових закладів та органів військового управління, що відбулася 23 грудня цього року, начальник Генерального штабу генерал армії Віктор Муженко. Завдання, які він поставив присутнім, містили, зокрема, вимоги отримання кожним військовослужбовцем, що закінчив навчання, професійного сертифіката. А це неможливо при навчанні поспіхом. Отже, найдорожчий ресурс і для реформування країни, і для переозброєння та навчання армії – саме час. І цей час в армії є, доки суспільство тримає внутрішній цивільний фронт інформаційної війни.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті