«Одеські вісті» і красне письменство

Друге крило газети

Усі представники красного письменства, які працювали в «Одеських вістях» упродовж 25 років, мали значний журналістський досвід.

Володимира Григоровича Рутківського у молоді роки часто можна було бачити на вулицях містечок та сіл області з «репортером» через плече. Він трудився редактором на Одеському обласному державному радіо. Паралельно писав талановиті вірші. Тоді, наприкінці шістдесятих і впродовж сімдесятих років, побачили світ його поетичні збірки «Краплини сонця», «Плоти», «Повітря на двох», «Рівновага», «Знак глибини» (Одеса), «Відчиніть Богданкове вікно» (твори для дітей, Київ). Неабиякої популярності набули і перші дитячі повісті молодого письменника.

Ось із таким творчим набутком прийшов до тільки-но створених «Оде­ських вістей» Володимир Григорович. Перший головний редактор газети Віктор Василець призначив В. Рутківського завідувачем відділу місцевого самоврядування, увів його до складу редакційної колегії. У кожному номері (газета тоді виходила кілька разів на тиждень) друкувалися його звіти, кореспонденції про те, як господарює нова влада незалежної України. Я був дуже здивований, коли дізнався, що Володимир Григорович знаходить увечері, після насиченого трудового дня в редакції, часину-другу для написання нових прозових творів для дітей. З уривків, які читав мені автор, можна було судити, що це – оригінальне слово в українській літературі. 

Минуло десятиліття. І от зі столиці надійшла надзвичайно приємна звістка: наш, одеський, письменник Володимир Григорович Рутківський став лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка за історичну трилогію для дітей «Джури», до якої увійшли повісті «Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен».

З цієї нагоди кореспондент «ОВ»  запитав у письменника:

– Коли ви встигали?

– Чудовий колектив у «Одеських вістях». Я відчував розуміння. Тому і встигав.

– Колись ви любили повторювати: «Для того, щоб стати знаменитим, потрібно втікати з Одеси. І наводили приклади і з минулого, і з сучасного життя. А тепер стали лауреатом кількох найпрестижніших премій. Серед них – імені Лесі Українки та імені Тараса Шевченка. То чи завжди треба втікати з Одеси, щоб домогтися визнання?

– Принаймні, надсилати рукописи до видавництв у інших містах.

Докорінно змінилася газета, коли до керівництва колективом прийшов заслужений журналіст України Іван Георгійович Нєнов. Він мав чималий і творчий, і адміністративний досвід.

При Нєнові зник «правдівський» формат видання. Про друкарські машинки було забуто. «Науково-технічна революція» в окремо взятій газеті зачепила усі ланки редакційного життя. За комп’ютери сіли майже всі працівники. Реорганізація дозволила оперативніше випускати газету. Відійшли у минуле нарікання видавництва «Чорномор’я» на несвоєчасне надходження шпальт до друку.

Нєнов подавав і власний приклад, відгукуючись на поточні проблеми в регіоні гострими виступами під рубрикою «Не можу мовчати».

Головний редактор хотів і умів пропагувати своє дітище – газету. При ньому виходили окремими книжками збірки найкращих матеріалів журналістів-«вістян», тематичні видання, присвячені героїзмові одеситів у роки Другої світової війни.

Усі ці заходи сприяли зростанню іміджу газети. Її тиражі українською та російською мовами значно зросли. 

Завжди ввічливий, тактовний, уважний до проблем підлеглих – таким запам’ятався член Національної спілки письменників України, кандидат політичних наук, лауреат премії імені Степана Олійника, автор роману «Розкидані по землі» та кількох збірок новел Іван Нєнов.

Одразу, без «інкубаційного періоду», приступив до виконання обов’язків на посаді спецкора Богдан Іванович Сушинський. У його творчому портфелі на час приходу до газети уже налічувалося понад 50 книжок. Серед них – збірки новел, історичні повісті та романи, есеї. Він був вже тоді дійсним членом Міжнародної академії наук освіти, індустрії та мистецтв (при ЮНЕСКО).

Як і В. Рутківський, Б. Сушинський вів конкретну тематику, пов’язану з екологічними проблемами краю, запропонувавши при цьому відповідну рубрику – «Екологія краю – екологія душі». Встигав писати й на інші теми – культури багатонаціональної Одещини, її історії.

Популярність «ОВ» зростала і завдяки запровадженню на сторінках видання літературного конкурсу «Ярмарок сміху». Найкращі твори з добірок гумористів-початківців друкувалися щорічно у колективних однойменних збірках. Це все робилося, зокрема, за активної участі Богдана Сушинського. У подальшому цю ініціативу підхопив член Міжнародної спілки письменників баталістів та мариністів Віктор Мамонтов, автор багатьох книжок віршів та прози.

Свою частку у популяризацію газети вносили також штатні працівники-письменники Олекса Шеренговий, Микола Палієн­ко, Владислав Кітік, Анатолій Михайленко.

Понад двадцять років віддав «Одеським вістям» – «Одесским известиям» літературний редактор Валерій Трохліб. Нагадаємо, газета виходила у світ двома окремими тиражами – українським та російським. Крім виконання безпосередніх обов’язків редагування перекладів В. Трохліб регулярно дописував до газети. Читачі пам’ятають його матеріали під рубриками «Особистості української державності», «Одне при однім наші імена», «Одеська Шевченкіана», «Пам’ять». А ще В. Трохліб готував літературні сторінки, писав відгуки на нові книжки колег.

Членом редколегії газети з перших днів також був голова обласного Комітету захисту миру, відомий письменник Іван Петрович Гайдаєнко. Випускник Одеської морехідки почав дописувати до обласної газети «Молода гвардія» ще у тридцяті роки минулого століття. Після іспанських подій 1936 року здоров’я молодого моряка не дозволяло виходити у рейси. Іван Гайдаєнко змушений був зійти на берег. Київські журналісти допомогли влаштуватися на газетярську роботу в Луцьку. З того часу і розпочався відлік журналістського стажу автора понад двадцяти книжок оповідань, нарисів, документальних повістей, кількох романів, п’єс, збірок сатири та гумору, творів для дітей.

Посідаючи уже в Одесі дуже клопітну на той час посаду, Іван Петрович встигав брати активну участь у творчій роботі колективу газети «Одеські вісті», друкував публіцистичні статті, уважно вислуховував молодших колег на літучках, давав оцінки публікаціям.

Трохи пізніше, на пропозицію головного редактора газети Віктора Михайловича Васильця, письменник, якого знали й шанували в різних куточках світу, виніс на суд читачів свої повісті «Любовь штормовая», «Дикария». Упродовж останніх років життя І. Гайдаєнко у співавторстві з В. Васильцем друкував повість з детективним сюжетом «Тайник на Таїровському кладовищі» про морського офіцера, котрий був агентом кількох іноземних розвідок. Публікація цієї детективної історії дуже зацікавила наших читачів.

З метою увічнення пам’яті про письменника та миротворця була заснована премія імені І. Гайдаєнка, яка пізніше стала обласною.

Тема «Красне письменство і наша газета» дуже розлога і майже невичерпна. З першого номера, завдяки яскравим особистостям, названим і неназваним у цих нотатках, видання обласної ради привернуло увагу творчих сил Одещини. Якщо називати лише імена відомих письменників, то на наших сторінках друкувалися Віктор Дзюба, Станіслав Стриженюк, Василь Полтавчук, Василь Барладяну-Бирладник, Володимир Гаранін, Світлана Зубко, Надія Мовчан-Карпусь, Дмитро Шупта, Володимир Невмитий, Тарас Федюк. Усіх згадати неможливо. Високовартісне красне письменство із самого початку було тим другим крилом, яке у поєднанні з високопрофесійною журналістикою допомагало підніматися нашій газеті на творчі височини.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті