Обмін радістю

Ось ми й зустріли Новий рік. А за ним – Різдво, Василя, Йордана. І підуть по вулицях українських міст і сіл колядники. Колись в Україні їх було дуже багато. Впіймавши чарівним неводом найяснішу зірку та викувавши в кузні срібні дзвіночки, вони рушали в дорогу. Зірка світила їм, щоб не заблукали, не збилися зі шляху: адже виконували важливу місію – несли людям радісну звістку.

З цією високою метою йдуть до березівчан малі й дорослі колядники і сьогодні. Хоча, на жаль, нині в Березівському районі не так багато колективів, що пильнують стародавні звичаї. А втім же вони є. Віншування земляків та виконання гарних колядок у зимові свята вже давно стали традиційними в загальноосвітній школі №1. 

Учні, що під керівництвом заступниці директора з виховної роботи Анни Корнєєвої вивчають пісні, у переддень святкувань ідуть по місту поширювати звістку про народження Ісуса Христа.

– Дуже важливо не розгубити традиції нашого народу, – переконана педагогічна працівниця. – Це духовна спадщина України, яку ми маємо зберегти для майбутніх поколінь.

І здавалося б, що може бути приємніше, ніж коли малеча завітає до вас зі щирим серцем, аби нагадати: щоденна суєта і проблеми не мусять поглинати душу. Але, на жаль, чимало хто з власників магазинів та очільників установ не розуміє цінності свята, їхнє серце вже так загрубіло, що ані пісні про маленького Ісуса, ані сяйво дитячих очей не в силах розтопити ту душевну кригу.

«Колядувати не можна», «Не смі­тіть», – подекуди чути від них. Дехто так занурився в бізнес, у підрахунок доходів, що розуміє лише мову грошей. Таким людям здається, що діти прийшли з єдиною метою – вижебрати ласощів. Звісно що малим хочеться гостинців, але хіба тільки по те діти йдуть? Ритуал, який вони виконують, – це взаємообмін радістю, коли люди стають ближчими одне одному, а отже, й небо ближчає до землі. Раніше українці були біднішими, проте вони радо зустрічали колядників, запрошували їх до себе. 

– Діткам стає прикро, коли дорослі так сприймають їхню ініціативу. Але не зневірюються, не втрачають ентузіазму. Вбираються у старовинні народні костюми, дівчатка надягають традиційні хустки, і всі, несучи перед собою зірку, йдуть між люди, – розповідає Анна Богданівна.

Адже нинішні дорослі теж були дітьми, розмірковує вона. І, мабуть, їх просто не навчили цінності свята, яке було заборонене в минулі часи. Тож слід працювати на відродження фольклорної спадщини українського народу. З даною метою у школі проводяться й літературні читання для вчителів, на яких переважає релігійна тематика.

Відчув потребу збереження автентичності Різдвяних свят і народний колектив «Веселка» із села Степанівки. Щороку їхні вертепні драми, обрядові дійства поповнюються новими й цікавими текстами колядок, щедрівок, величальних пісень, збагачуються цікавими рисами обрядові персонажі Меланки, Кози, Поводиря, Лікаря, Діда та інших. Керівниця Галина Шпарталова збирає народні тексти, пише сценарії, які вирізняються особливим степанівським колоритом. Різдвяні атрибути, костюми і маски майструють самі члени колективу. І з приходом свят вони поринають у феєрію обрядового дійства, торкаючись душею прадавніх витоків колективної свідомості етносу. Керівники «Веселки» пригадують, що перший сценарій святкового дійства включав переважно широковідомий пісенний репертуар. Але нині, коли деякі керівники березівських організацій запрошують їх заздалегідь, Галина Шпарталова складає пісні для кожного закладу окремо, аби якось відзначити кожен.

Хочеться вірити, що березівчани, та й взагалі всі українці, чекатимуть на таких гостей. Адже в народі вірять: коли колядники та щедрувальники прийдуть, то будуть цілий рік у хаті жито, пшениця і всяка пашниця.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті