Огні горять

Голос українського майстра оперної сцени Івана Алчевського неперевершено звучав у Парижі, Брюсселі, Нью-Йорку, Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі. Серед видатних співаків, що мали стосунок до нашого краю, його колегами були Федір Шаляпін, Антоніна Нежданова.

«…Співав Алчевський дуже виразно, музикально, володів блискучою технікою. Виконання його вирізнялося значним темпераментом, багатобарв’ям. Для Алчевського у співу не існувало жодних труднощів. Він міг вільно співати як драматичні, так і легкі ліричні партії. Вершин майстерності він досяг виконанням партії Рауля в опері «Гугеноти». У цій опері я співала з Алчевським, виконуючи партію королеви Маргарити. Якось на репетиції «Гугенотів» Алчевський став жартома змагатися зі мною в партії дуже важкої колоратурної арії королеви. Долаючи вільно і легко всі труднощі колоратурних пасажів, гам, трелей, він проспівав цілком вірно і точно усю мою арію», – згадувала Антоніна Нежданова, наша землячка.

Іван Алчевський народився 1878 року в Харкові. Батько майбутнього співака – Олексій Кирилович – походив із купецької родини. Йому вдалося стати власником значного капіталу. У Харкові йому належали Торговий та Земельний банки, а на Донбасі Олексій Алчевський фінансував, зокрема, металургійне виробництво. Олексій Кирилович відзначався порядністю, енергійністю, наполегливістю у вирішенні своїх справ, чуйністю до тих, хто примножував його капітал.

Мати майбутнього співака – Христина Дани­лівна – була відомою діячкою «Просвіти». 1870 року вона відкрила у Харкові одну з перших у підросійській Україні недільних шкіл. Цей безкоштовний навчальний заклад невдовзі здобув репутацію методичного центру з питань навчання дорослих. У своїй школі Христина Данилівна пропагувала твори українських письменників, зокрема Тараса Шевченка. Вчителька Х.Д. Алчевська роздавала учням примірники «Кобзаря», щоб ті читали своїм батькам вдома. Популярність Алчевської-педагога ширилася й за межами Російської імперії. 1889 року її було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти у Парижі.

Старший брат оперного корифея Григорій Олексійович був композитором та педагогом з вокалу. Йому належало авторство багатьох романсів, з яких шість – на вірші Тараса Шевченка.

Таким чином, не позбавлений гуманітарних здібностей батько, який у юнацтві навіть писав вірші, обдарована мати, старші брати, молодша сестра – авторка кількох збірок віршів, уся музична атмосфера, що панувала в родині Алчевських, сприяли формуванню музичних нахилів Івана.

Іван почав співати ще в гімназії. А у студентські роки брав активну участь у концертах і музично-драматичних вечорах. Після закінчення університету він хотів присвятити себе педагогічній діяльності. Та раптова смерть батька втрутилася в його плани. За порадою брата Григорія він від’їздить до Москви, де сподівається дебютувати на оперній сцені. Після закритої проби у Большому театрі Іван Алчевський стає солістом Маріїнської опери у Петербурзі.

Почуття відповідальності змусили Івана Алчевського уже по закінченні першого сезону шукати досвідчених вокальних педагогів за межами імперської Росії. Улітку 1902 року він їде до Парижа, бере уроки у європейської знаменитості – польського співака та педагога Яна Решке. Алчевський їздить до Решке і влітку 1903 та 1904 років.

Другим його закордонним учителем була Фелія Литвин – оперна артистка світового класу, яка на той час співала у Брюсселі.

З другої половини 1910 року для артиста настає нова доба – він стає солістом Большого театру.

Діяльність Івана Алчевського у Москві була б позбавлена рис українця-патріота, коли б ми обминули його багатогранну роботу в музично-драматичному товаристві «Кобзар». Складалося воно переважно з українців. 1910 року головою товариства було обрано Івана Алчевського. «Кобзар» ставив за мету пропагувати здобутки музичного мистецтва та літератури Шевченкового краю. Алчевський також організовував концертні виступи як професійних, так і аматорських творчих сил України. Зал Купецького зібрання, де переважно відбувалися вечірки товариства, був завжди заповнений. Серед творів, виконуваних Іваном Алчевським у «Кобзарі», назвемо композиції Миколи Лисенка, Якова Степового на слова Тараса Шевченка.

1911 року, під час святкування пам’ятної Шевченкової дати, «Кобзар» влаштував грандіозний концерт у залі Московської консерваторії.

Київська газета «Рада» уважно стежила за діяльністю «Кобзаря». У номері за 13 листопада 1911 року вона друкує промову Івана Олексійовича Алчевського з приводу одержання приміщення. Ось вона, з деякими скороченнями:

«Світлі збори! Сьогодні ми, члени музично-драматичного гуртка «Кобзар», уперше зібралися у власній хаті для знайомства ближчого поміж собою, для тіснішого єднання. Закинуті долею та життєвими обставинами до Москви, одірвані тілом і власними інтересами од рідного ґрунту, ми хочемо не рвати духовних зв’язків з нашою Україною, а, єднаючись поміж собою, піддержувати ці зв’язки, жити тими самими інтересами, якими живе свідоме громадянство на Україні.

…Щиро закликаємо ми до участі в діяльності «Кобзаря» охочих допомогти нам і думаємо, сподіваємось, що цей заклик не пропаде марно, не загине безслідно, і що ми всі, з’єднавшись в тісну, дружну сім’ю, утворимо тут живий огник національного життя, свій власний притулок для тих, хто відчуває потребу національного єднання, хто почуває себе сином України».

Слід наголосити, що товариство не обмежу­валося лише концертною діяльністю. Так, відомо, що «Кобзар» пожертвував значну суму грошей на спорудження пам’ятника Т.Г. Шевченкові у Києві, на матеріальну допомогу хворому Івану Франку.

Сезон 1912-13 року Іван Алчевський знову присвячує зарубіжним виступам. Його спів на сценах Франції, помережений палким схваленням публіки і музичної громадськості, можна вважати значним творчим здобутком талановитого українця.

Перша світова війна… Артист залишає Францію. 15 вересня 1914 року Алчевський сходить на берег в Одесі. З цього дня розпочинаються тріумфальні гастролі в місті, де він співає три сезони.

Одеська газета «Южная мысль» друкує такий відгук на один із виступів Івана Алчевського:

«Співак, зовсім оговтавшись, познайомившись з публікою, був ще на більшій висоті свого покликання у порівнянні з минулими виступами. До ролі Рауля в «Гугенотах» він підійшов з характерною французькою куртуазністю, зі шляхетною спритністю він вносить, ніби імпровізуючи, свої деталі в загальний розмашистий мазок. Артист творив своєю вишуканою поставою, вірним і стильним строєм, чудовим гримом реальний образ дворянина-француза, і передано цей образ ним як справжнім французом-актором, без будь-якої прикраси і з великою пристрастю…»

А через три дні інша газета – «Одесские новости» напише: «Алчевський, співак великих оперних сцен, якого війна зробила нашим гастролером, обрав для свого виступу в Одесі «Аїду». І з першого враження він – артист з голосом, у якому є блиск, краса, звучність, сила…

…Як співак, котрий знайомий з французькою сценою, який багато співав у паризькій опері, він мимоволі сприйняв її прийоми. І в самій манері співу, і в сцені, і в загальній шляхетності. Чудовий співак. І дуже добре, що його можна послухати…».

Та де б не виступав Іван Алчевський, він зізнавався, що «з усієї всесвітньої музики йому найбільш до душі рідна пісня, і через те він співає її і в Парижі, і в Лондоні, і скрізь.

«…Публіка і оркестр аплодують йому. Внутрішня душевна краса, яка світиться і в співі, і в усій зовнішності його, раптом поглинає всю увагу публіки, гіпнотизує, зачаровує її. Хто його слухав і бачив, той ніколи не забуде цієї постаті, того примирення і щастя, що зринали в душі кожного під час його співу. Він не тільки сам був носієм краси, він заражав нею увесь світ, полонив нею людей…

Якось Іван Алчевський захопився листом юної селянської дівчини. З її слів, вона ніколи не слухала до цього співаків з естради. А почувши голос Івана Алчевського, раптом забула про увесь світ. Їй здалося, що невимовне щастя розлилося по всій землі і що перед нею співає її рідний степ.

Чи не найбільшим дивом чулості й душевності у виконанні Івана Олексійовича були Шевченкові «Три шляхи» (музика Якова Степового). Принагідно кілька слів про композитора.

Шевченківська тема – одна з провідних у творчості маестро. Їй належить почесне місце уже в першому вокальному циклі «Барвінки» (1905-1906 рр.). Далі були солоспіви «Три шляхи», «Із-за гаю сонце сходить», «За думою дума», «Ой стрічечка до стрічечки», «Утоптала стежечку», «Прелюд пам’яті Т. Шевченка» для фортепіано.

Так от, «Три шляхи»… Епічний, спокійний початок. А далі - підхід до слів «А дівчину заручену кладуть в домовину», які опановували настроєм публіки так, що в залі театру при цих словах робилося зовсім тихо. Коли ж Іван Олексійович завершував співати «І три шляхи широкії терном заростають», в дуже повільному темпі, на сумовито затриманім й роздільно виконанім слові «заростають» присутні буквально завмирали, мов у гіпнозі, можна було почути, як муха пролітає!».

Іван Алчевський виконував і романс Миколи Лисенка на слова Т. Шевченка «Огні горять». Співак майстерно передавав лаконічний і зримий малюнок безжурної молодості, що різко контрастував з настроєм і переживаннями ліричного героя, який, «неначе заклятий», спостерігає за тим, що відбувається.

Огні горять, музика грає,
Музика плаче, завиває;
Алмазом добрим, дорогим
Сіяють очі молодії;
Витає радість і надія
В очах веселих; любо їм,
Очам негрішним, молодим.
І всі регочуться, сміються,
І всі танцюють. Тілько я,
Неначе заклятий, дивлюся
І нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодість моя.

Твір відображає сумні думи засланого до Оренбурга поета, який зазнав так мало щастя й радості у своєму житті.

Іван Алчевський виконував також твір одеського композитора Петра Ніщинського «Закувала та сива зозуля», відомий як музична картинка «Вечорниці» до драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля».

І нарешті хочеться згадати про причетність Івана Алчевського до українського оперного мистецтва. Улітку 1916 року артист знову гастролював в Одесі. Іван Олексійович домагається поновлення тут, на півдні, першої української опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», знятої з репертуару в Москві. Поставлена вона була в Одесі на прохання відомого актора і антрепренера Онисима Суслова (Рєзникова) в його бенефіс. Як відомо, збори від вистави йдуть на користь бенефіціанта. З метою зацікавлення глядачів і одержання більшого прибутку Суслов попросив Алчевського взяти участь у цій опері у ролі Андрія. Алчевський не відмовив. І в цій невеличкій партії показав себе якнайкраще. Славнозвісний дует з Є. Івоні – Оксаною прозвучав вільно, невимушено. Тримався Алчевський на сцені чудово, просто, щиро підкреслюючи сміливість Андрія, його вірне кохання до дівчини.

В історії українського та світового мистецтва Іван Олексійович Алчевський залишив помітний слід. Актор був блискучим пропагандистом мистецтва рідного народу, не забуваючи про нього ні у хвилини власних тріумфів, ні в часи невдач і розчарувань. Він скрізь – і в Росії, і у Франції, і у Сполучених Штатах – включав до своїх концертів твори українських композиторів на вірші Тараса Шевченка, своїх сучасників, народні пісні, які виконував з великою майстерністю.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті