Міна уповільненої дії

«Сформувати Військово-морські сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України». Саме так постановляв другий пункт Указу за № 209 «Про невідкладні заходи щодо будівництва Збройних сил України», підписаного 5 квітня 1992 року.

Шостого квітня 1992 року Указом Президента України за № 210 першим командувачем наших ВМС був призначений контр-адмірал Борис Кожин. А вже 7 квітня о 17 годині 37 офіцерів управління і штабу Кримської військово-морської бази склали військову присягу на вірність українському народу. Восьмого квітня міністр оборони України Костянтин Морозов підписав директиву «Про формування Військово-морських сил України». І вже 13 квітня була сформована орггрупа ВМС України. Це стало своєрідною відправною точкою відродження національного військового флоту. Але документ залишився б документом, якби не люди, які увійшли до складу організаційної групи і практично з нуля розпочали будівництво Військово-морських сил.

Створення орггрупи мало не призвело до міждержавного конфлікту, оскільки одночасно було оприлюднено указ президента Росії Бориса Єльцина «Про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію Російської Федерації» та дано команду підняти на кораблях ЧФ Андріївські прапори.

Зрозуміло, що людям на той час доводилося працювати у складних умовах, не жаліючи себе, на самому лише ентузіазмі, адже на початку 1990-х політична ситуація в АР Крим була вкрай напруженою. 

Зокрема через те, що командування ВМФ РФ вперто стояло на своєму і твердило: флот був, є і буде єдиним. А адмірал І. Касатонов навіть погрожував привести флот в бойову готовність і проводити арешти серед офіцерів орггрупи ВМС і Міністерства оборони України.

Тоді пропонувалося створити Військово-морські сили України на базі дивізіону річкових катерів в Ізмаїлі, рейдового тральщика в Очакові та ремонтного дивізіону в Керчі…

Але українські офіцери не гаяли часу, адже розуміли, що зволікання призведе до катастрофічних наслідків. Тож одночасно зі створенням орггрупи почалася робота з вивчення ситуації на кораблебудівних заводах країни. Було проведено низку нарад із керівниками заводів щодо добудування кораблів, які перебували на стапелях. 

В 1992-1993 роках українською промисловістю були добудовані і передані Військово-морським силам фрегат «Гетьман Сагайдачний», великий розвідувальний корабель «Славутич», десантний корабель на повітряній подушці «Донецьк», корвет «Луцьк». Штабом ВМС були сформовані екіпажі кораб­лів. Розпочато заходи бойової підготовки. Одночасно формувалися підрозділи бойового і тилового забезпечення флоту. 29 червня 1993 року в Севастополі був сформований і укомплектований технікою і особовим складом батальйон морської піхоти ВМС.

Біля витоків тих подій 25-річної давнини стояли ветерани Військово-морських сил – члени організаційної групи. Серед них, зокрема, капітан 1-го рангу у відставці Євген Лупаков, контр-адмірал запасу Юрій Шалит, полковник запасу Іван Шульга, капітани 1-го рангу запасу Вадим Махно та Леонід Якутович, а також капітан 3-го рангу Олександр Клюєв, який, до речі, першим склав присягу на вірність українському народу. Вони були першими з тих, хто добре усвідомлював: без боєздатних ВМС про Україну буде складно говорити у світі як про морську державу. А про боєздатність на той час чи варто й говорити... Україні дісталися після розподілу ЧФ СРСР виведені з ладу кораблі та вщент розграбована інфраструктура. А ще – безкінечні антиукраїнські пікети, мітинги й політичні ігрища, які дискредитували саму ідею будівництва національного військового флоту. 

Безперечно, сьогодні можна провести багато паралелей між подіями 2014 року і тим, що відбувалося у 1992 році. Адже росіяни намагалися не допустити створення українських ВМС і разом з тим унеможливити українську присутність у Криму, щоб надалі забрати півострів собі. Однак тоді завдяки справжнім патріотам України вдалося відстояти Україну в Криму. Росіяни ж не забули образливої поразки... 

Тож не дивно, що одним із провідних інструментів незаконної окупації півострова став Чорноморський флот РФ. Згідно з низкою угод, які були підписані Україною і РФ з 1994 по 1997 роки, Україна передала РФ в оренду строком на 20 років низку об’єктів у м. Севастополі, Автономній Республіці Крим і у м. Генічеську (Херсонська область), які забезпечували базування флоту. Відповідно до угод, РФ могла тримати в Криму до 25 тисяч військовослужбовців та зобов’язалася не розміщувати ядерну зброю. Протягом усіх років базування ЧФ РФ на території півострова Росія фактично блокувала зусилля щодо остаточного унормування умов тимчасового перебування флоту, систематично порушувала взяті на себе зобов’язання, не допускала представників державної влади України до місць тимчасового базування ЧФ РФ для проведення інвентаризації наданого в оренду майна і земельних ділянок. Це дозволяє стверджувати, що наявність Чорноморського флоту на півострові стала одним з ключових чинників антиукраїнської політики Росії в Криму. Весна ж 2014 року оголила давно назрілу кризу. І внаслідок бездіяльності тодішнього керівництва стан військ і довіра командуванню протягом «періоду невизначеності» були, м’яко кажучи, не найкращі. Як результат – із контингенту військовослужбовців, які проходили службу в АР Крим, більшість зрадили присязі. 

Такого перебігу подій ніхто не очікував, адже навіть у Воєнній доктрині України не була закладена можливість загрози з боку РФ. Звісно, відповідальність за втрату Криму найлегше було перекласти на військових, але неабияку роль зіграла недооцінка тодішньою владою реальних загроз і перебільшення загроз уявних.  

Вир подій 2014 року нагадує умови формування українського флоту в 1990-х роках. Тоді були ідея, патріотизм і бажання військових моряків, але не було політичного рішення та підтримки з боку керівництва держави. 

Можливо, саме у подіях 1992 року була закладена міна уповільненої дії, яка зрештою вибухнула у 2014-му. Тоді вище українське керівництво відмовилося прийняти адмірала І. Касатонова, який шукав собі місце у часи змін. Якби ж його тоді вислухали, то, скоріш за все, весь Чорноморський флот перейшов би під український прапор…

Зі спогадів віце-адмірала Володимира Безкоровайного:

«Про створення ВМС України як окремої структури ЗС в перші півроку незалежності мова не йшла. З цього виходило, що в Києві до кінця 1991 року, коли до присяги приводився особовий склад ЗС, питання, кому належить Чорноморський флот, взагалі не стояло. Тоді вірили, що флот належить Україні. Влада зрозуміла проблеми, які нею були створені, тільки під час «війни указів» – у квітні 1992 року. Не використавши наявних можливостей підпорядкування флоту Україні, Л. Кравчук програв адміралу В. Чернавіну битву за флот. І ЧФ, який мав би стати стабілізуючою силою Києва в Чорноморському регіоні, став базовим для проросійських та антиукраїнських рухів в Криму та Севастополі».

«Чому Росія робила все можливе, аби Україні від ЧФ нічого не дісталося? Тому що вона намагалася в Чорноморському регіоні повернути статус «регіонального лідера» і контролювати Грузію, Абхазію, Придністров’я, Молдову, Балкани. І, звичайно, Україну. Тож поява в Чорноморському регіоні ВМС України для Росії була вкрай небажана. Крім того, Росія ніколи не відмовлялася й не відмовиться від своєї присутності на Середземному морі. Російські політики зі своєю 300-річною історією боротьби за статус морської держави добре усвідомили роль військового флоту як її політичного інструмента саме в регіональній політиці».

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті