Про те, що залишалося невідомим

Понад півстоліття письменник Володимир Рутківський працює на розквіт рідної української літератури. І досяг значних успіхів, визнання. Він лауреат всеукраїнських премій імені Миколи Трублаїні, Віктора Близнеця, Лесі Українки і, нарешті, Національної премії імені Тараса Шевченка. Майже всі ці нагороди – упродовж остан­нього десятиріччя.

Народився письменник 18 квітня 1937 року в селі Хрестителевому Чорнобаївського району на Черкащині. Зростав у вчительській сім’ї.

Найдужче підлітка вабила історія рідного краю. У школі очолював археологічний гурток, члени якого навіть допомагали вченим у розкопках стародавнього поселення на околиці Хрестителевого. А писання віршів вважав просто забавкою.

Після випускних іспитів вагання не було – вступати лише на історичний факультет Київського університету. Та, як це часто траплялося, абітурієнтові із сільської школи не вистачило кількох балів. Рік втрачати не хотілося. Юнак купує квиток у плацкартний вагон – і рано-ранесенько виходить на Привокзальну площу в Одесі. Тут, у морській столиці України, він вступає до політехнічного інституту. Батькам здавалося, що їхній син обрав у житті надійну стежку.

Після одержання диплома інженера-хіміка Володимир Рутківський працює на Одеському суперфосфатному заводі. Між тим виробничі будні не загасили «божу іскру» молодого «ітеерівця». Навпаки, вона несподівано для багатьох його колег спалахнула яскравими поетичними рядками. Тоді, в далекі шістдесяті роки минулого століття, перші зрілі вірші Рутківського, написані в Одесі, радо привітав керівник інститутської літстудії Станіслав Стриженюк, теж випуск­ник політехнічного.

Поволі складався рукопис першої збірки «Краплини сонця». Вона прийшла до читача із зонального видавництва «Маяк» 1966 року. А після другої, що мала назву «Плоти», Володимир Рутківський стає професійним письменником. Його запрошують на роботу редактором обласного радіо. В одеському «Маяку» далі виходять поетичні книжки «Повітря на двох», «Рівновага», «Знак глибини», «День живої води».

Не завжди рівненько та гладенько стелився творчий шлях письменника й журналіста. У брежнєвські часи, коли активно пропагувалося поняття «единого советского народа», на Рутківського посипалися звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». За тим почали окреслюватися й оргвисновки. Рукописи поетичних книжок застрягали у видавництвах. Хоча Володимир Григорович продовжував працювати на обласному радіо. Він розумів, чим це все може закінчитися. Щоб якось порятуватися, зникнути з очей надто пильних відповідних органів, змушений був вирушити до Москви на Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького. Знайшлася і формальна зачіпка для дворічного навчання – у Володимира Рутківського була освіта інженерна, а не гуманітарна. Допоміг поетові вислизнути з лап допильновувачів Борис Олійник, відомий уже на той час поет.

До Москви Володимир Рутківський повіз авторські переклади своїх повістей для дітей, які стабільно забраковували у київському видавництві «Веселка». І там вони побачили світ у найвідомішому на той час всесоюзному видавництві «Детская литература»: 1977 року – повість «Аннушка», а трохи пізніше – повість «Бухтик из тихой заводи» (1981 р.).

Ті роки я добре пам’ятаю. Володимир Григорович показував друзям московські книжки, захоплені відгуки читачів. Їх було дуже багато.

Повернення до Одеси стало, можна сказати, тріумфальним. У місті, яке він любив і вважав рідним, видає повість для дітей «Канікули у Воронівці», а для колективної збірки готує «Гості на мітлі». Цю повість-казку мені доводилося читати в рукописі. Потрібно було написати редакційний висновок для видавництва «Маяк», де я тоді працював. Повість «Гості на мітлі» була цілком готова до видання. А окремою книжкою вона вийшла у «Веселці». Хоч, як розповідав автор, не обій­шлося без скандалу.

«Чому я, український письменник, маю видавати книжки не рідною мені мовою і за межами України?», – звертався письменник до партійних та видавничих керівників.

Володимир Рутківський вирішив податися у «внутрішню еміграцію». Тобто складати написане в шухляду письмового столу. А джерелом заробітку знову стала журналістика. Володимир Григорович віддав понад десять років роботі оглядачем в газеті обласної ради «Одеські вісті».

Наприкінці трудового дня, здавши заплановані до чергового номера звіти, кореспонденції чи інтерв’ю (журналіст Рутківський висвітлював на сторінках газети роботу органів місцевого самоврядування), можна було обміркувати черговий розвиток фабули нового твору. Інколи він ділився творчими планами.

Його приваблювало те, що досі залишалося невідомим. Чому Іллю Муромця (а в історичній літературі його називають і Муровцем), якого було поховано в Києво-Печерській Лаврі, собі цілком привласнила Росія? Рутківський пише повість «Сторожова застава», в якій подає інакший погляд на усталені речі.

1595 рік. Морський похід козаків на Синоп у Малій Азії. Чому запорожці легко захопили добре укріплену фортецю?

Вартові на фортечних стінах не звернули уваги на дерев’яні колоди, що випливали з передсвітанкової імли. Вночі був шторм. Можливо, хвилі десь зруйнували причали або припортові споруди? Біля берега колоди раптом порозкривалися. То були дерев’яні підводні човни, що прийшли з берегів Дніпра. Вони виготовлялися з величезних колод. Мали подвійне дно. Для баласту на нижнє дно насипали пісок. При потребі стулки нижнього дна відкривалися, пісок висипався – човен спливав на поверхню. Над човном встановлювався дерев’яний перископ. Через нього при зануренні до човна заходило повітря. А стерновий міг оглядати морський обрій. Для руху використовувалися весла. Вони вставлялися у спеціальні отвори в корпусі і затягувалися воловою шкурою. Кожна шпаринка ретельно просмолювалася. Автор розповідав із такими подробицями, ніби був учасником того походу.

«Слід зауважити, що запорожці свої човни почали будувати раніше, ніж, наприклад, голландці, британці чи французи», – наголошував Володимир Григорович.

Коли мій старший товариш (наважуся так назвати нинішнього ювіляра) опублікував у дитячому видавництві «Абабагаламага» пригодницьку трилогію про козацьких джур – «Джури козака Швайки» (2007 р.), «Джури-характерники» (2009 р.), «Джури і підводний човен» (2010 р.), – я щиро порадів за нього.

А 2011 року Володимир Рутківський став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за двотомний історичний роман «Сині Води».

До речі, «Сині Води» теж брали початок в «Одеських вістях».

– Чому битву на Синіх Водах, яка відбувалася за 18 років до Куликовської, ніхто не згадує, – ставив риторичне запитання Володимир Григорович, сидячи за друкарською машинкою і дивлячись на мене. – Адже саме після цієї битви була визволена з-під монголо-татарського ярма Україна! Головну роль у тій битві відіграв волинський воєвода Дмитро Боброк. А в битві на Куликовому полі український герой очолював засадний полк. І саме він врятував московитів від чергової поразки. Та чи потрібна була ця битва українцям? Володимир Рутківський устами вільного поселенця на березі Хаджибейського лиману Василя Хвоща робить такий висновок:

«Ти от радієш, що Мамая розбили, а мені чогось не дуже радісно. Усі ці роки жили ми з ним якщо не в дружбі, то в мирі. І вже почали забувати, що від татар треба чекати якоїсь небезпеки. А як тепер поведеться його наступник – невідомо. Дай-то Боже, щоб він був таким, як Мамай».

Змальовуючи життя тих, хто розбив монголо-татарське ярмо, хто втік від власних визискувачів на вільне Причорномор’я, письменник змальовує їхнє спілкування з осідлими поруч татарами. І русичі, і татари давно вже тут забули про ворожнечу, допомагають влаштовуватись на землях, де прісна вода на вагу золота, створюють спільні родини.

Як пише Володимир Рутківський, от сидять за спільно накритим столом соледобувачі і пастухи, рибалки й винороби, а з ними власник хутора Коцюба, чаркуються, п’ють вино, виготовлене з власного винограду. Усі слухають, що говорить татарин Ахмет: «Поруч з вами живуть і Муслім, і Абдула, і Мустем з Зейнулою, і Фатіма з Алімом – хіба вони зробили вам бодай крихту чогось злого, навіть коли могли це зробити? Ні. І не зроблять. І які б там не свистіли вітри у цих краях, і нехай ми зі сватом ще татарин і русич – але вже діти наші не є чисто татарчатами і урусами. Та від того їхні життя не менш дорогоцінні. Тож я хотів би випити за те, аби рідні люди ніколи не стали  ворогами. Бо коли таке трапиться – то не треба тоді й пекла шукати. Воно саме прийде на цю землю. Тож будьмо, будьмо тут во віки всіх віків!»

За столом сидить бувалий воїн Петро Байдачний. Він слухає й розмірковує: 

«...Побував у багатьох січах, позбавив життя десятки ворогів, проте чи може на схилі літ пишатися цим? І не випадково князь Боброк перед Куликовською битвою задумливо мовив: «Якщо вцілію, заведу пасіку…». Він, Петро, ще хвилину тому гадав, буцімто ці рідні йому люди дуже програли від того, що відійшли кудись убік від життєвого виру. Та коли чесно подумати, то він, може, багато чого сам віддав би за те, аби пестити коня, як оце пестить його оте маленьке напівтатарча – напіврусич, чи з такою любов’ю дивитися на кохане обличчя, як дивиться посивілий Василь Хвощ на свою Харитину, або бути на місці Коцюби, чий голос міг би і сьогодні гримкотіти над смертним виром багатьох бойовиськ, – але обрав він свій Коцюбіїв хутір і, здається, нічого йому більше не потрібно».

То ж про що роман – про війну чи про мир?..

Володимира Рутківського краще знають у столиці. Проте і в одеському «Астропринті» кілька років тому побачила світ унікальна повість-сповідь «Потерчата». За внутрішньою напругою, драматизмом, мистецтвом оповіді «Потерчата» можна поставити поруч із повістями для дітей Григора Тютюнника. Лише якщо в останнього домінує трагічна барва, то у Володимира Рутківського, попри все, гору беруть світлі інтонації. Як і в попередніх творах. Тут, либонь, доречно порівняти повісті одеського письменника з фільмами Кустуріци, де будь-який жах можна перемогти лише гумором.

Про Володимира Григоровича Рутківського ще напишуть докладніше солідні імениті дослідники. Я ж сказав своє слово з почуття вдячності та поваги до ювіляра, з яким пропрацював поруч добрий десяток років.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті