Нам пора для України жить

1887 року побачила світ поетична збірка Івана Франка «З вершин і низин», у якій був надрукований вірш «Не пора». Композитор Денис Січинський (1865 – 1909 рр.) написав до нього музику.

Якось уже призабулося, що чимала заслуга в тому оприлюдненні збірки, особливо ж повторному, належить дружині автора Ользі Федорівні. Галицьке оточення подружжя Франків осуджувало Ольгу за її непрактичність. «Діти без сорочок, а вона між людьми збирає гроші, аби випустити чоловікову книжку», – хитали головами галичанки. Справді, далеко не кожна дружина й сьогодні віддасть зовсім не зайві гроші з родинного бюджету, щоб порадів чоловік-літератор. А вона, Ольга, була такою.

Розповімо ж принагідно про неї та ще раз про Івана Франка, про листування з одеським родичем.

Як відомо з життєпису Каме­няра, взимку 1885 року він уперше приїхав до Києва. Основною метою поїздки було «склонити тамошніх людей, щоби допомогли заснувати часопис літературний». В родині громадського діяча Єлисея Трегубова Іван Франко знайомиться з випускницею Харківського інституту шляхетних дівчат, слухачкою Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курси зробили свою справу. Ольга зі слобожанської провінціалки стала розвиненою й освіченою дівчиною з демократичними поглядами. Вона відразу сподобалася відомому вже літераторові з Галичини. Він теж сподобався Ользі.

На початку березня Іван Франко повертається до Львова і незабаром просить родичів Ольги Хоружинської, Трегубових, посватати за нього дівчину. Трегубови порадили звернутися безпосередньо до Ольги. Ольга приймає пропозицію Івана Франка. Але для остаточної відповіді вона мусить порадитися ще з «одним родичем із Одеси». Цим родичем виявився полковник у відставці Ілля Семенович Федоровський, дідусь Ольги.

За походженням він, як і Ольга, зі Слобідської України. Навчався в Харківському університеті, але з якихось причин навчання не завершив. Вступив на військову службу. Ілля Федоровський ревно ставився до офіцерських обов’язків. Дослужився до полковника. Після відставки осів на березі Чорного моря. В Одесі мешкала його рідня.

Біля Грецького майдану, у Красному провулку, купив будинок. Цей будинок стояв неподалік готелю «Версаль», де восени 1909 року зупинявся Іван Франко. Але полковник Федоровський на той час уже розпрощався з грішним світом.

Так от. Ольга Хоружинська листовно звертається до свого одеського дідуся. Той зі старечим буркотінням відповідає, мовляв, він жениха не бачив, не знає, і не хоче брати на себе відповідальності за її майбутнє.

Тобто ставлення старого вояка до онуки не було однозначним, стверджують дослідники. З одного боку, він цікавився її долею, підтримував матеріально (зокрема під час навчання на Вищих жіночих курсах у Києві), забезпечив її весільним приданим. З другого боку, полковнику у відставці не подобалося її тяжіння до патріотично налаштованої молоді, негативно поставився він і до її наміру їхати за кордон. На взаємини дідуся й онуки вплинули і складні обставини членів одеської родини в цілому, постійні сварки між героєм кількох воєн та його дітьми.

Звертався до Іллі Семеновича Федоровського й жених. З листа до онуки ми дізнаємося:

«Поблагодари своего Яся за письмо ко мне от 18 июня; жаль, что я ничего не разобрал, ибо ничего, кроме по-русски, не умею читать, хотя в письме своем кой-какое слово и могу вместить хохлацкое; я имею такое убеждение и взгляд, что если между мужем и женою существует любовь, уважение и все таке гарне, то они обязаны поважать и родных; муж – жениных, а жена – мужа, – и писать так, как родные умеют читать, и не навязывать им обязанность учиться, особенно в 73 года, чтоб прочитать написанное.

Муж пишет к родным жены на наречии и языке, каким их учили и на каком они говорят, а жена обязана писать родным мужа на их наречии и языке, чтоб было видно, что они поважают друг друга, ибо умеют писать и говорить по-ихнему».

Така от позиція була у дідуся. Усе ж таки він поцікавився, чим займається Іван Франко:

«Ты собираешься быть литераторшей, муж твой пишет в газеты. Не можешь ли мне выслать пару номеров газеты… где помещает свои статьи твой муж… это русинская газета польская, хотелось бы на нее посмотреть…».

Усілякі складнощі з родичами визначили той факт, що наприкінці 1890 року Ольга Франко не змогла по приїзді до Одеси зупинитися у свого дідуся. Як свідчили документи жандармського управління, австрійська піддана Ольга Франко зупинялася в місті по вулиці Кузнечній. Будинок той належав панові Кучинському. Хто цей І. Кучинський? Може, це родич Людмили Кучинської-Драгоманової, дружини М. Дра­гоманова? У Женеві вона якийсь час завідувала експедицією часопису «Громада», де друкувався Іван Франко, була надійним помічником Михайла Петровича. Ольга Франко могла одержати від Л. Драгоманової одеську адресу, щоб зупинитися в місті ненадовго.

Останнього листа з Одеси Ілля Семенович відправив за кордон 1887 року. Він повідомляє, що будує церкву. Перед кончиною він щедро розпорядився власними коштами. Як повідомляла газета «Одесский листок» 19 вересня 1896 року, «И.С. Федоровский завещал около 40000 рублей на разные благотворительные учреждения. Так, на церковный дом при Алексеевской церкви им завещано 12000 рублей, женскому епархиальному училищу – 4 тысячи рублей и проч.».

Рік видання збірки «З вершин і низин», де надруковано поезію «Не пора», і рік початку спорудження Олексіївської церкви в Одесі збігаються. Випадковість? Та я впевнений, що нічого значного у житті випадково не буває. У Ольги Федорівни та Іллі Семеновича були, мабуть, споріднені душі. Та святість справи вони розуміли по-різному. Для Ольги, яку вже обсіли діти, – «Нам пора для України жить», для Іллі Семеновича на схилі віку – пора каяття. Адже він, нащадок вільних козаків, був причетний до придушення визвольних рухів у країнах Європи. І нагоду покаятися Бог йому послав. Ілля Семенович замовляє одному з найвідоміших архітекторів Одеси Тодорову проект церковного храму. Через рік церкву збудували. 

А в Галичині почали співати «Не пора!». Спілка визволення України опублікувала твір, що став гімном патріотів, у збірці «Наша пісня» (1916 р.):

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України 
кривда стара – 
Нам пора для України жить.

Більшість політичних і державних діячів того часу вважали, що початок гімну надто різкий. Відповідь на це знайдемо в тодішній політичній дискусії про роль націй у боротьбі за соціалізм. Російські та польські ватажки партій, за винятком лише деяких, не визнавали національних прав українського народу. А польські соціалісти виступали за відновлення кордонів Польщі 1772 року. Тобто, тоді Річ Посполита простягалася б аж до Дніпра.

У наш час, після проголошення незалежності України, залишаються актуальними такі рядки з поезії Івана Франка:

Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди 
проклята мара!
Під Украйни єднаймось 
прапор!

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті