Під тінню смертоносного реактора

Суботнього ранку 26 квітня 1986 року начальник зміни радіаційної безпеки Олександр Васильович Дмитрієнко збирався допомогти другові по господарству на дачі. Та всіх спеціалістів, які мешкали у Прип’яті, терміново викликали на Чорнобильську станцію. Там він і дізнався про вибух на четвертому енергоблоці, який розтрощив реактор. 

Першу дозиметричну розвідку території Олександр Дмитрієнко провів спільно зі старшим інженером Володимиром Білоусом. Рівень радіації значно перевищував допустимі норми. 

На отримане опромінення під сотню рентген вражені організми дозиметристів відреагували слабкістю та нудотою. Велику небезпеку створював радіоактивний пил. Щоб уберегтися від нього, працювали у респіраторах. Після виконання роботи змінили спецодяг, прийняли душ. Також «знезаражувалися» народним методом – спиртом, намагаючись таким чином вивести  з тіла радіонукліди. 

Олександр Дмитрієнко з трепетом згадує перші години і дні боротьби пожежників і своїх колег із лихом, що назавжди закарбувалися у його пам’яті. Завдяки їхньому подвигу й самопожертві вдалося локалізувати наслідки страшної катастрофи. 

– Відразу після аварії кілька пожежників і співробітників ЧАЕС потрапили до лікарні. Про загиблих поки ніхто не говорив, – розповів Дмитрієнко. – Рівень радіації в зоні, що прилягала до зруйнованого реактора, значно перевищував допустимий. Перша зміна тих, хто починав ліквідацію пожежі, отримала високі дози опромінення. Також постраждало багато медиків, які приїжджали на виклики. 

27 квітня оголосили про евакуацію жителів Прип’яті. Дружину Людмилу Павлівну з чотирирічною донькою Олею і семи­місячною Ніною дозиметрист Дмитрієнко від­правив до своїх батьків у Любашівку. Їм прийшлося покинути трикімнатну квартиру і все нажите майно. Сусіди, до яких вже дійшла страшна звістка про аварію на Чорнобильській АЕС, жахалися евакуйованих, мов чумних, – боялися радіації. Хоча по приїзді жінка всю одежу запакувала в мішок, який закопала в городі на метрову глибину. 

Згодом до родини, отримавши відпустку, долучився й батько. Потім він знову повернувся на Чорнобильську АЕС, де почав трудитися ще в листопаді 1979 року, після закінчення факультету атомної енергетики Одеського політехнічного інституту.   

За спогадами енергетика, від­разу після аварії роботу станції було припинено. Однак після спорудження бетонного саркофагу над четвертим енергоблоком її відновили. Перший та другий енергоблоки були введені в дію в жовтні 1986 року, третій запрацював у грудні 1987-го.

Невдовзі родина Дмитрієнків отримала помешкання в так званому будинку чорнобильців, в одному з мікрорайонів столиці, куди і перебралася з Любашівки. Пізніше тут з’явився меморіал загиблим і померлим ліквідаторам…

У 2006 році дружина з молодшою донькою наважилися відвідати свою колишню квартиру у Прип’яті. Побачене вразило до глибини душі запустінням, розрухою. Особливо постаралися мародери, котрі вивезли із зони відчуження найцінніше. Щоправда, школа № 3 стояла, ніби вчора покинута дітьми. Хтось із відвідувачів навіть відшукав на парті свого щоденника.    

До першого березня 2013 року трудився на атомній станції Олександр Дмитрієнко. Потім перейшов у лабораторію попередньої підготовки біопроб Науково-дослідного інституту радіаційного захисту Академії технологічних наук України, облаштовану на території ЧАЕС під керівництвом генерального директора, професора Іллі Ліхтарьова. 

У складі спеціальної групи Олександр Васильович також займався питанням контролю радіаційної безпеки для будівельників нового накриття над саркофагом 4-го енергоблоку ЧАЕС. До речі, 29 листопада минулого року в Чорнобилі відбулася церемонія відкриття побудованої захисної споруди. Унікальна, 110 метрів у висоту, 257 метрів завширшки та 164 метри довжиною, конструкція  розрахована убезпечувати атомну станцію найближчих сто років. У будівництві цієї арки взяли участь 30 країн світу. Свою лепту вніс і наш земляк.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті