Ледь перетнув рубіж повноліття

Дев’ятнадцятирічному саперові Михайлові Недайборщу, пацієнту інвалідного дому у Мустаївському районі російської глибинки, вже давно снилися рідна Кодима, п’янкий аромат квітучої акації у рідному Бобрику-Другому, незабутня Лиса гора, з якої відкривався вражаючий краєвид. Низенька, вкрита очеретом батьківська хата в тому запашному буянні здавалася тепер райським куточком. Туди тягло солдата, як магнітом. І він, нашвидку попрощавшись із сусідами по палаті, пошкандибав на залізничну станцію.

Думками був уже вдома. Що змінилося в рідному краї за роки його відсутності? Мабуть, багато чого. Та й сам він став зовсім іншою людиною. Сільська семирічка, потім школа фабрично-заводського навчання. Хлопчина щойно почав опановувати фах залізничника, а тут – війна. Березівський профнавчальний заклад евакуювали в далекий Магнітогорськ. Там молодь з України будувала залізницю. Потім зводили насипи під майбутні колії поблизу Астрахані. То була надзвичайно тяжка праця, але хто тоді жалів безвусих юнаків?   

Михайло Павлович Недайборщ у свої 92 роки добре пам’ятає той час. Однак згадувати про війну не любить. За все своє життя він ніколи не хизувався  фронтовим минулим, не добивався особистих благ. І лише нині, вперше в житті, згодився розповісти про свою фронтову долю. 

…Був 1942-й рік. Мишко щойно готувався зустрічати своє повноліття, як отримав повістку про мобілізацію на фронт. Юний новобранець потрапив у полк, який прямував на найгарячішу ділянку фронту – Сталінград. Йому вручили гвинтівку і 30 патронів. На щастя чи на біду, технічно грамотного юнака направили у саперний взвод. 

– Там, під Сталінградом, я побачив справжнє пекло і зненавидів війну,  – сказав Михайло Павлович. – Там кожен квадратний метр був тричі переораний вибухами мін і снарядів. Метал плавився, а люди гинули десятками. Як ми встояли в тій м’ясорубці, досі дивуюся. 

Специфіка саперської служби особлива. Щомиті можеш втрапити під приціл снайперів. Та й «іграшки» в руках саперів дуже примхливі, могли рвонути за найменшої похибки. Навчився балансувати на лезі небезпеки і Михайло Недайборщ. Разом із фронтовими товаришами під покровом ночі мінував підходи до своїх позицій, розміновував німецькі мінні поля. Вдень намагався відіспатися. Але в тому суцільному гарматному громі можна було оглухнути. Спочатку кілька тижнів з незвички майже не спав, а потім навчився замертво падати на кілька годин у забуття. 

Мабуть, то диво, що Михайло протримався неушкодженим у тому пеклі півроку. А однієї ночі, коли солдат після успішно виконаного наказу вже повертався на свої позиції, куля ворожого снайпера прошила його тіло. Розжареною стрілою свинець пройшов через ліву руку і роздробив тазостегновий суглоб.        

– Це сталося 20 грудня 1942 року. Медсестричка ледь зупинила кров. А наступного дня в медсанбаті військовий хірург зробив операцію, видалив кулю і урочисто вручив її мені на пам’ять, – поділився спогадами ветеран.

Вісім місяців тяжкопоранений пролежав замурований у гіпс у госпіталі міста Чкалов. Кістки ніяк не зросталися. А потім юність усе-таки перемогла, і боєць пішов на поправку. Він заново вчився ходити. Кожен крок віддавав болем, розірвані жили не слухалися, тому ціпок став незамінним супутником у його піших прогулянках. Було зрозуміло, що солдат не зможе повернутися до військових лав. Так, ледь перетнувши рубіж повноліття, Михайло Недайборщ здобув свій пожиттєвий соціальний статус –  інвалід війни першої групи. 

Потім цілий рік він мешкав у будинку інвалідів. І ось нарешті дочекався визволення рідного краю…

Додому герой війни повертався без почестей і салютів, у вагоні з вугіллям. Пасажирських вагонів залізниця тоді ще не пускала. 

– Зійшов на станції Заплази, чорний від бруду і вугільного пилу, – розповідає ветеран. – Тільки очі блищать. Коли дошкандибав до рідного Бобрика, трохи умився у солонцях, аби рідня впізнала. 

На його гімнастерці тоді не блищали медалі чи ордени. Лише через 22 роки після Перемоги Михайлові Недайборщу вручили орден Вітчизняної війни, а ще через 11 літ – орден «За мужність».

Випала на його долю не тільки гіркота тяжкого поранення, а й післявоєнна розруха. Ще не відгриміла війна, а вчорашній сапер, перемагаючи біль, попросився працювати в колгосп. Спочатку волами возив молоко на приймальний пункт, потім завідував током. Пізніше став обліковцем на фермі. Цю посаду обіймав аж до виходу на пенсію. Правління колгоспу цілком заслужено відзначило добросовісного трудівника орденом Трудового Червоного Прапора.   

– Три десятиліття кожен мій робочий день починався о 4-й годині ранку, – згадує Михайло Павлович. – Коли запитують, чого я так довго живу, відповідаю, що 30 років провів у полі, на свіжому повітрі, слухаючи солов’їні трелі. 

Сьогодні ветеран намагається надолужити прогаяне в юності і молодості. Він читає книги. Онука Тетяна Бойко з любов’ю опікується дідусем, котрий сім років тому став вдівцем. Вона регулярно приносить із бібліотеки ще не читані твори. Найбільше його захоп­люють історичні повісті. Ветеран також цікавиться сучасним життям країни, рідної громади, тому свіжі газети завжди в нього на столі.

– Хочеться, аби пошвидше запанував мир на сході нашої країни, бо війна – це найогидніший спосіб розв’язання спірних питань, – резюмує Михайло Павлович. – Молоді хлопці не повинні гинути чи ставати каліками. Це протиприродно. Ніхто не має ставати жертвою чиїхось імперських амбіцій.     

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті