Найстрашніше – безпорадність

– «Не туди їдете, по слідах БТРа беріть! Навкруги заміновано!» Поїхали, як наказали. Метрів за сто від нас розірвалася міна. Інстинктивно чекаємо ще. Але вибух був один – і, схоже, працювали не по нас. Водій додає швидкості і дуже скоро дістаємося місця. У підірваному авті п’ятеро. Від двох майже нічого не залишилося, ще двох викинуло вибуховою хвилею, і вони відбулися подряпинами й забоями. У Юлії «Валькірії» зламано кілька ребер і контузія. «Умара» вже затягнули на БТР. Оглядаю. У нього пошкоджена осколками нога. Так, це не страшно. Аж раптом помічаю його зіниці. А вони у ньо­го в різні боки. Крововилив у мозок! Зробити нічого не можу. Адже ліками тут не зарадиш – необхідне втручання нейрохірурга з відповідним обладнанням… 

Вони мене кликали, чекали, сподівалися, що приїду і врятую. А я безсила. Хіба що якнайшвидше довезти до шпиталю. Таких поранених називають «чорна мітка». Вони ніби й живі, але шансів на одужання мало. От і мій перший поранений був таким. У шпиталі в Щасті ще півтори години лікарі боролися за його життя, але, на жаль… Тоді я добре усвідомила, що не так страшні постріли й вибухи, як почуття безпорадності поруч із пораненим…

Сьогодні робота налагоджена значно краще, ніж у 2014 році. Тоді для евакуації поранених машин не вистачало – возили на всьому, що могло рухатися. Допомогу доводилося подавати просто неба, приміщень не було, координація відсутня, зі зв’язком проблеми. Одного разу мені довелося евакуювати пораненого до Луганського аеропорту, де в бункері сиділи лікарі зі Львова, хірург і анестезіолог. Там і оперували… 

Зараз практично на кожній позиції є медик, автомобілі, необхідні препарати, з евакуацією проблем немає. 

Нині я засткомроти. Проте в машині у мене як були ноші та медичний рюкзак, так і залишилися. Якщо в будь-який момент зателефонують і скажуть, що потрібна моя допомога, – я завжди готова підстрахувати. Медик – це не посада, це поклик.

На війні, звісно, страшно, але права опускати руки немає. Якщо здамся, то хто робитиме мою роботу? А ще на мене вдома чекають мої дівчатка. Старшій п’ятнадцять років, молодшій – вісім. Вони знають, що матуся після перемоги обов’язково повернеться додому! 

Заступник командира роти 92-ї Окремої механізованої бригади лейтенант Лада Введенська на цій посаді з грудня 2016 року. Доти у своїй роті була санінструктором. Має медичну освіту. З початком бойових дій на Донбасі пригадала колишні навички і в липні 2014-го пішла на фронт добровольцем до батальйону «Айдар». Всі її друзі та чоловік після подій на Майдані пішли до війська, тож про те, щоб бути від них окремо, й чути не хотіла. Офіційно до лав Збройних сил вступила в листопаді 2014 року. А у вересні 2015-го перейшла з «Айдару» до 92-ї ОМБР. Тоді молодший сержант Лада Введенська вирішила стати офіцером. Закінчила курси Академії сухопутних військ і отримала своє перше офіцерське звання – молодший лейтенант. А вже в березні 2017 року їй достроково присвоєно звання лейтенанта.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті