«Щоб хоч умерти на Дніпрі»

Ми залюбки купуємо у супермаркетах, на ринках поживні яблука зимового сорту Ренет Симиренка. А в ХІХ столітті родина Симиренків була відома ще й своєю доброчинністю.

Серед такого досі розповсюдженого явища, як національне дезертирство заради особистого добробуту та нагромадження капіталу, родина Симиренків залишалася захисником поневоленого народу.

Участь родини мліївських цукроварів та садівників у патріотичних справах мала певну особливість. Симиренки, усі без винятку, ставили своїм завданням здобувати матеріальні кошти для цих справ. А домігшись позитивних виробничих та фінансових результатів, допомагали не усім, а вибірково, кого вважали компетентними у цій праці задля власного народу.

Розповімо спочатку про засновника доброчинних справ – Федора Степановича, одного з перших на Україні промисловців-цукрозаводчиків.

Ще за молодих років йому поталанило – вдалося наскладати потрібну суму грошей і викупитися з кріпацтва. На початку 40-х років Федір Симиренко спільно з братами Яхненками засновує промислову фірму «Брати Яхненки та Симиренко», яка 1848 року збудувала поблизу Млієва на Черкащині цукроварню та машинобудівний завод.

Яскравим представником мліївської родини промисловців та доброчинців був і Платон Федорович Симиренко. Гідний син свого батька змалечку уподобав роботу в саду. Тут він відпочивав душею. До пари йому була й дружина Тетяна Іванівна. Удвох вони виплекали унікальний сад. Мали й надійного помічника – сина Левка. Батьки розуміли, що без доброї освіти у сина не буде життєвої перспективи. А тому й повезли улюбленця до гімназії аж на одеський берег Чорного моря.

У цій гімназії працював знавець античних мов і поет Петро Ніщинський. А ще Петро Іванович і музику до своїх віршів складав. Був знайомий з багатьма українськими діячами.

Він звернув увагу на тямущого хлопця, який поведінкою й мовою вирізнявся серед однолітків. То ж чи міг він не запитати без свідків, чи не родич він, Левко, Платону Семеренку, коштом якого надруковано Шевченків «Кобзар»? Хлопець, трохи повагавшись, відповів, що їхнє прізвище правильно пишеться «Симиренко», це петербурзькі писаки прізвище спотворили, і що він син Платона Федоровича. Петро Іванович дуже зрадів, запросив хлопця після занять до себе додому на чай. Звідтоді вони чаювали разом часто.

Біля самовару Ніщинський розповідав Левкові про Петербург, де йому доводилося бувати, ділився враженнями від віршів Тараса Шевченка, а Левко згадував мліївські перекази про дивного гостя, котрий приїздив до них зі столиці.

Тоді, влітку 1859 року, Тарас Григорович відвідав їхню цукроварню. Читав робітникам і службовцям свої вірші. Розповідав про себе.

Батькові дуже подобалися вірші Шевченка. Деякі він знав напам’ять. Читав їх і синові. Левка вражали рядки, у яких відчувалася туга за рідним краєм:

А я так мало, небагато
Благав у Бога. Тільки хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку; щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри…

Батько згадував, як на завершальних рядках у багатьох слухачів заблищали сльози:

Я тілько хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.

А ще читав поему «Гайдамаки». Коли дійшов до розділу про титаря, якого конфедерати замучили у Вільшаній, слухачі захвилювалися: «Та це ж про нашого титаря Кушніра!»

Слід зауважити, що поема творилася за народними переказами. Автор нічого не наплутав. Проте, ознайомившись під час подорожі 1859 року з документами про смерть мліївського титаря Д. Кушніра, поет виправив, але не послідовно, «Вільшана» на «Мліїв».

Левко Симиренко виправдав надії всієї родини і улюбленого вчителя – закінчив гімназію із золотою медаллю. І того ж 1873 року вступив на природничий факультет Новоросійського університету.

Навчання було б успішним, якби не втрутилася в життя студента політика. У Левковому помешканні жандарми кілька разів робили обшук. Допильновувачі знайшли багато нелегальної літератури. Долучили до справи і не цензурований примірник «Кобзаря» з написом на титульній сторінці «Коштом Платона Семеренка». Левка було заарештовано. Диплом кандидата природничих наук отримав у в’язниці.

Перебуваючи на засланні в Сибіру, він, за дозволом поліції, працював в оранжереях, займався улюбленою справою – садівництвом. Тут вивів повзучі морозостійкі плодові дерева, розробляв технологію їх вирощування.

1887 року відбув заслання і повернувся на Україну. Оскільки Левкові Платоновичу було заборонено жити у великих містах, оселяється у Млієві. Батько не дочекався сина.

На успадкованій землі Левко Платонович створює унікальний помологічний розсадник та маточний колекційний сад плодових, ягідних і декоративних культур. До цього саду він збирає з усього світу найкращі сорти. За п’ять років титанічної праці його колекція нараховувала 900 сортів яблунь, стільки ж груш, майже 90 сортів слив, 350 сортів вишень і черешень, 36 – абрикосів, 165 – агрусу. Загалом – понад 3000 сортів. Такі масштаби роботи навіть уявити важко.

У Млієві син визначив сорт яблука, який вивів його батько, описав його і назвав Ренетом Симиренка.

Усебічно вивчаючи зібрані сорти, провадячи їх селекцію, виводячи нові, Левко Платонович вказував, для яких районів ті чи інші будуть найперспективнішими. У той же час він дбав і про те, аби садивний матеріал був недорогий.

Левко Платонович розумів, що йому потрібні помічники, високопрофесійні садівники. З цією метою він створює у Млієві школу садівництва. Її випускники мали ґрунтовну освіту, знали іноземні мови та найпередовіші технології.

Знаходив Левко Платонович час і для того, аби викладати садівництво в народній школі для селян. Зазвичай заняття провадилися у вільніший для трудівників час – узимку.

А після занять і консультацій сідав за письмовий стіл. Його чекав «Генеральний каталог плодових дерев».

Якось перебираючи старі папери, натрапив на листи. Листи з Петербурга. Хто ж писав? Шевченко…

Автор повідомляє, що одержав з цензури свої понівечені твори, і просить позичити на видання їх 1100 рублів. Це лист від 26 листопада 1859 року. А ще – від 3 січня 1860 року. Тарас Григорович дякує за позичені гроші на видання «Кобзаря», пише, що 15 або 20 січня книжка побачить світ і що «нецензурный экземпляр Вам доставит брат Варфоломей».

У листі від 1 лютого запитує, чи одержав Платон Федорович «Кобзар». У пам’яті Левка Платоно­вича знову зринула Одеса, жандарми, розкидані по кімнаті книжки й брошури. Дебелий офіцер бере з підлоги книжку, придивляється до портрета з козацькими вусами. Читає:

Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином.
«Этот наш! Забирайте!» – і махнув рукою.

Не одцурався… Ні він, ні батько, ні дядько Василь не одцуралися… Родина й далі допомагала фінансувати посмертні видання «Кобзаря», підтримувала, а то й утримувала «Киевскую старину», де друкувалися українські белетристи, її продовження «Україну», «Раду», «Громадську думку», «Літературно-науковий вісник». Симиренки подарували 100 тисяч руб­лів золотом на будинок для Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові, пропагували українських письменників у періодичних виданнях німецькою мовою.

1916 року Левкові Платоновичу Симиренку, на той час досить відомому вченому, було запропоновано очолити кафедру плодівництва у Петрово-Разумовській (нині Тімірязівській) сільськогосподарській академії. Але вчений відмовився від престижної пропозиції. Він вважав важливішим завданням написати працю, яка б узагальнила усю його наукову та практичну діяльність.

Сьогодні я собі гадаю: а скількох українських вчених, конструкторів, композиторів, письменників, художників, співаків зваблювала й зваблює до сьогодні Москва. І вони погоджувалися й погоджуються залишати рідний край задля звань, чинів. Мабуть, не в кожному серці українця проростає оте Шевченкове «Щоб хоч умерти на Дніпрі».

1919 року вчений з Млієва завершує тритомну «Помологію» – свій науковий заповіт рідному народові. А 6 січня 1920 року Левка Платоновича не стало. Його життя нагло обірвала більшовицька куля.

Ім’я вченого десятиліттями замовчувалося. Його «Помологія» лежала в архіві. Навіть Ренет Симиренка називали «Зеленкою Вуда». Забуття творчого спадку Левка Платоновича Симиренка завдало українському садівництву непоправної шкоди.

Але правда, як кажуть у нас, все одно перемагає. Нові покоління садівників виховуються на здобутках Батька українського саду, а доброчинна діяльність родини Симиренків стає школою моралі нового покоління ділових людей.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті