Мир через порозуміння

Другий міжнародний благодійний фестиваль «Українські сезони миру» дійшов завершення. Заключний захід і церемонія нагородження його лауреатів та дипломантів відбудуться невдовзі у Києві, і сьо­годні саме час якщо не підбити підсумки фестивалю, то торкнутися мети заходу і його витоків.

«Національні культура та мистецтво покликані нести мир і благополуччя українському народу». У цих словах Голови Української Ради Миру Леоніда Кравчука, що винесені на буклет «Українських сезонів миру», міститься серйозний підтекст. М’яка фраза, властива Леоніду Макаровичу, нанизана на сталевий хребет принципу презумпції блага українського суспільства. Хто прагне миру у світі насправді, а не лише на словах, той розуміє, що мир у світі складається з миру у кожній державі.

Перший президент України, під патронатом якого проходив фестиваль, стояв біля витоків української незалежності – і впевнений, що мир у всьому світі досяжний лише через мир в Україні. Але досягти цього миру не можна через поступки всупереч національним інтересам держави. І саме про ці аспекти складної та постійної праці Української Ради Миру ми розмовляємо з офіційним і повноважним представником УРМ, головою Князівського Дому Горчакових в Україні Андрієм Горчаковим.

– Андрію Анатолійовичу, цей фестиваль – не перший, що ви проводили, навіть судячи з назви. Зимовий фестиваль, що відбувався цього року, був не лише масштабним, в його рамках проходили благодійні акції, зокрема у Південному клінічному центрі військової медицини. Чому ви обрали саме таку форму фестивалю? 

– Я завжди пригадую слова англійської письменниці Анни Сьюелл: «Я не хочу миру, що уникає порозуміння. Я хочу порозуміння, яке приносить мир». Саме цієї точки зору дотримується і Українська Рада Миру – через мистецтво прийти до порозуміння. Я розумію, що сьогодні, як і майже завжди в історії людства, політика, економічна нерівність роз’єднують суспільство. А культура та мистецтво мають протилежну властивість. До речі, зараз ми знов отримали можливість відкрити скарбницю українського мистецтва, взяти участь у відродженні національної культури.

Коли у 1951 році був заснований Україн­ський республіканський комітет захисту миру, його засновниками стали провідні діячі саме української культури, науки та мистецтва, а зовсім не політики. Бо мистецтво єднає народи і нації, а не роз’єднує їх. Насамперед цим і пояснюється вибір такого формату.

– І, певно, тому, що ви самі маєте стосунок до цієї сфери, адже ви – заслужений працівник культури, лауреат двох літературних премій…

– Я вважаю, що людина має докладати максимум зусиль у тій сфері, де вона митець. Протягом десяти років я намагаюся збирати під знамена Ради Миру знакові фігури української культури. Активно із УРМ співпрацює наш «український Пікассо» Микола Прокопенко, народна артистка України Галина Поливанова. 

Мені часто кажуть, мовляв, Андрію Анатолійовичу, на заходах, що ви організуєте, люди посміхаються. Дійсно, коли людина приходить на вернісаж, концертну виставу, літературний вечір тощо, вона черпає з надр української культури позитивну енергію, необхідну для єднання, а не для нищення. Це енергія любові, а не ненависті.

Зрозуміло, що без політики, як кажуть, нікуди. Голова УРМ Леонід Кравчук теж насамперед політик, але важливим є розумне поєднання політики і культури. Я сподіваюся на те, що хоча б у майбутньому відбудеться взаємне проникнення цих сфер суспільного життя і культура буде впливати на політику, а не навпаки.

– Але у наші часи мистецтво може і роз’єднувати людей. Багато чого залежить від політичних уподобань конкретних представників культури. На жаль, ще забагато у цій сфері людей, що не гребують будь-якими особистими преференціями за ситуативну підтримку політичних режимів. Трапляється і протилежне, коли артист стає заручником своєї публіки, коли сама публіка використовує його в якості маркера «свій – чужий». 

– На мій погляд, сьогодні, у скрутні для української держави часи, митець не має права займатися «мистецтвом заради мистецтва». Діячеві культури, як плоті від плоті народної, слід звернути увагу на формулу «мистецтво заради народу». Власне кажучи, в ім’я чого творити? Будь-який продукт творчості повинен мати і мету, і аудиторію. Немає сенсу посилати сигнал у порожнечу. Мистецтво, що вийшло, так би мовити, із товщі народної, повинне народові і слугувати. Відроджувати самобутність нації, сприяти самоідентифікації українського громадянина, адже сама російська експансія і те збройне протистояння на Донбасі мають підґрунтям саме брак національної самоідентифікації тамтешніх громадян, брак розуміння, що вони є часткою саме українського суспільства, української нації, що ці землі мають суто українську історію і культуру. З людей, що відірвалися від свого коріння, ворогу зовнішньому неважко зробити ворога внутрішнього. В цьому питанні мистецтво грає провідну роль для єдності держави. І це стосується і класичних жанрів, і сучасних напрямів мистецтва, і авангарду. Всі вони мають виховувати у громадян почуття приналежності до самобутної української культури.

Любов до Батьківщини починається завжди з малого. Спочатку немовля любить своїх батьків. Дитина дорослішає і приходить до любові до свого дому, своєї малої батьківщини. Через любов до рідного міста, рідного району приходить любов до громади, етнічної групи, мови. І аж потім виникає та висока любов до власного народу, до Батьківщини, яка супроводжує людину протягом життя. Мистецтво у цьо­му процесі відіграє визначальну роль. Члени Президії Української Ради Миру, серед яких щонайменш половина – діячі мистецтв, що відомі далеко за межами нашої держави, добре усвідомлюють це і докладають неабияких зусиль, щоб сприяти процесу перетворення людини на громадянина.

– Ви згадали поняття «малої батьківщини». Не секрет, що половина українців – це жителі сільської місцевості. І значна маса культурних заходів проходить повз них – у столиці, в обласних центрах. Численні фестивалі – також. Чи не заважає це озвученій вами місії виховання громадянина України за допомогою мистецтва?

– Така проблема дійсно існує. Ми проводимо масу заходів, в тому числі і в сільскій місцевості, саме заради того, щоб донести ідеї миру через порозуміння до всіх верств громадян. Українська Рада Миру передає до сільських бібліотек і закладів освіти значну кількість просвітницьких матеріалів, художньої літератури тощо. Ми плідно співпрацюємо із міністром культури України Євгеном Нищуком, який підтримує просвітницькі і культурні ініциативи УРМ.

Знаєте, мені довелося немало помандрувати світом і скрізь, не лише в Україні, саме село чи провінційні містечка є хранителями національної культури. Великі міста зазвичай космополітичні. Люди, що переїжджають до мегаполісів, інтегруються у мультикультурне середовище, тим самим поступаючись національною культурою. Хоча такий синтез теж потрібен. А з іншого боку, вони і привносять до космополітичного середовища свою культурну частку. Завдяки саме таким неофітам до мешканців наших мультикультурних міст приходить усвідомлення їхньої приналежності до української нації. Важливо, щоб цей ментальний обмін був якомога рівнішим, і, сподіваюся, Українська Рада Миру своїми зусиллями створює передумови для такого обміну.

– Серед партнерів фестивалю – і Український фонд культури, і міські ради Одеси, Чорноморська, Очакова, і управління культури національностей і релігій Миколаївської ОДА, Національна спілка журналістів Укра­їни, Одесько-Балтська єпархія УПЦ Київського патріархату, Одесько-Симферопольська дієцезія Римо-католицької церкви, Німецька Єван­гелічно-лютеранська церква України, Товариство охорони пам’яток історії та культури. Інформаційну підтримку заходів здійснює низка популярних видань і телеканалів, – це далеко не всі, хто об’єднав свої зусилля навколо сприяння фестивалю. Що наразі об’єднує всіх, хто долучився до вашої місії?

– Зараз багато говорять про «соціальні ліфти», які дають можливість людям, що проявляють громадську активність, швидко здолати щаблі соціальних сходів аж до верху. У соціальному ліфті Української Ради Миру лише одна кнопка, і їде він лише вниз. Ми неприбуткова організація, жоден з нас не отримував жодних коштів, навпаки, серед членів УРМ багато благодійників. До речі, я і сам – меценат із п’ятнадцятирічним стажем. Мої колеги й самі, і через Раду Миру, і через Товариство Червоного Хреста, з яким УРМ тісно співпрацює багато років, підтримують благодійними внесками нужденних. Є, наприклад, постійна програма підтримки онкохворих дітей у сільській місцевості, де ця допомога надзвичайно важлива. Тому люди, які розраховують підвищити свої статки чи статус за рахунок членства в організації, довго не затримуються. Тут не роблять кар’єр, не отримують регалій чи звань. Тут безкорисливо і щоденно працюють у всіх напрямах: на дипломатичній і економічній ниві, у культурній і просвітницькій сфері, разом із патріотичними та волонтерськими організаціями, в зоні АТО, у військових шпиталях, реабілітаційних центрах, лікарнях і закладах для осіб з особливими потребами. Ми виконуємо свою місію заради того, щоб Україна зайняла належне їй місце у родині європейських держав, у гуманістичному світі. В цьому наша надзадача: не увійти до Європи в якості бідних родичів, яких із почуття жалості притулили в оселі гуманізму, а увійти до Європейського дому рівними серед рівних.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті