Це співає душа

– Тебе як звуть, чоловіче?

– Гриня. – Він підвів на мене каламутні очі.

– Ну, підемо, Гриню, бо тут ти заважаєш, – кажу я, беручи його під руку. П’яний похитнувся і без опору пішов за мною, трохи заточуючись на сходах альтанки. А за спинами у нас, слухаючись помахів палички у руці кремезного сивого диригента, лунають тріумфальні звуки увертюри з «Легкої кавалерії» Франца фон Зуппе.

Біля альтанки кружляють під музику літні пари. Молодики й матусі, що вивели на прогулянку дітей, сидять у мрійливій задумі – кожен про своє. Туристи, щебечучи різними мовами, ціляться фотоапаратами в музикантів, а я чекаю на інтерв’ю з керівником оркестру приват-професором Одеської консерваторії імені А.В. Нежданової заслуженим артистом України Володимиром Михайловичем Лясотою

Оркестр, що ним керує Володимир Михайлович, незвичайний: тут грають студенти консерваторії. І не випускники, а молоді студіозуси, навіть першокурсники.

– Чи не боїтеся ви випускати на публіку, так би мовити, необстріляних виконавців?

– Та ж колись їх треба «обстрілювати», – сміється Лясота. – Чому не зараз? Так, вони помиляються, але завтра будуть уже краще грати. В аудиторії у студента все виходить, а ти спробуй на публіці виступити, спробуй всю увагу зосередити на музиці! Ми ж не ремісників виховуємо – артистів! Артистові ж потрібні слухачі. Публіка у нас різна: є неофіти від музики, а бувають і митці. Заходять сюди і Ігор Шаврук, і Хобарт Ерл, слухають і запрошують то одного, то іншого студента до себе на прослухування, на конкурс. А там, дивись, твій вихованець уже під їхнім керівництвом грає… Знаєте, – посміхається він, – випускники у нас повинні принести в деканат довідку про працевлаштування. Всі духовики, на відміну від інших спеціальностей, уже принесли. 

Студентський духовий оркестр, що грає на публіку щовихідних, – єдиний в Україні. У буремні 90-ті музичні навчальні заклади одностайно позбавлялися цього «тягаря». А духовий оркестр Володимира Лясоти грає в Міському саду чотирнадцятий рік поспіль. 

– Ви питали, чому я обрав саме духові? Вони більше ближчі до вокалу, до того досвіду людини, яка вперше почала творити музику. Співає не інструмент, співає повітря, так само, як і у співака. Можна сказати, що це співає душа.

Неважко впевнитися у справедливості слів Володимира Михайловича, адже разом із оркестром на відкритій сцені виступають і співаки. Зазвичай це не студенти, а вже досвідчені виконавці. Співають без жодних підсилювачів, мікрофонів, і їхні голоси дивовижно гармонують із теплим звуком саксгорнів і труб. Диригент надає сцену багатьом вокалістам, але, каже, не всі витримують. Теж бояться, як і студенти, незвичної атмосфери вуличного виступу.

– Одна співачка мене просто перед першим виходом з острахом питає: а якщо комар залетить? Не залетить, кажу, наказ є не залітати, – сміється Володимир Михайлович. – Бояться співати під духовий оркестр, бо він голосно грає. Але багато хто з випускників нашої консерваторії підтримує. Ми ж не просто граємо – вчимося. Сьогодні якраз за навчальним планом у нас спів із оркестром. А от бачили, як я сьогодні ноти роздавав? Цей твір ми з ними не розучували у класі. Хлопці грали, як то кажуть, з листа. Я завжди їм нагадую, що за кордоном немає практики вивчення репертуару з оркестром. Тобі дають ноти, і ти маєш зіграти з першого разу. То я й практикую з вихованцями такий прийом. Це, звісно, не з першого разу виходить, але ж вони вже досвід мають. А втім, приходьте сюди восени, самі почуєте, як змінилися мої студенти на краще. 

Ми сидимо на зеленій лавочці біля альтанки, де вже налаштовує апаратуру наступний колектив. П’яний Гриня кудись зник, мабуть, знайшовши собі інший об’єкт інтересу. 

– Я колись практикував короткі розповіді про твори, що їх ми виконуємо, про музичні інструменти, – веде далі Володимир Михайлович. – Але збагнув невдовзі, що люди приходять сюди не заради промов. Промов, мітингів їм вистачає й без мене. Люди ходять на музику. І ми просто граємо без зайвих слів. Граємо для молоді, для літніх людей, для будь-якої публіки.

Вечірнє сонце потихеньку зникло за верхівками зелено-чорних кленів, а сивовусий диригент, сидячи на лавочці у Міському саду, характерною для подолян лагідною мовою розповідав мені про свій творчий шлях, про вчителів та учнів. 

Я невдовзі опишу його творче життя, повне несподіваних поворотів і великої вірності покликанню. А зараз іще раз розглядаю програмку студентського оркестру, підписану для мене рукою митця на цьому самому місці ще два роки тому: «Дякую за любов до духової музики. Володимир Лясота».

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті