Іграшки (Закінчення)

І в Естонії, і в Латвії автор численні рази чув одну й ту саму думку: ключовим чинником ситуації є владна жадоба Путіна та його оточення. У Ризі й урядовці, й парламентарі, й журналісти, й молодь, і літні люди – ніхто не має сумніву, що російське сусідство становить небезпеку. Як сказав один архітектор, «ми всі носимо систему аварійного оповіщення у своїх мізках». Саме тому латиші, як і естонці, створили свої добровольчі парамілітарні загони для самозахисту.

Директор стратегічного планування в лат­війському МЗС Андріс Разанас перелічує новопосталі ризикові чинники: росіяни посилили активність на кордоні, постійно вдаючись до «військових ігор», їхні винищувачі все частіше літають над Балтикою, нерідко з вимкнутими прийомопередавачами, щоб уникнути ідентифікації, військові витрати росіян зросли, зростає пропаганда їхніх медій проти Балтії, Європи й загалом Заходу. Останній чинник – елемент гібридної війни. Тут автор вважає за потрібне пояснити читачам, що мають на увазі сусіди росіян, вживаючи цей термін: це політична дезінформація, економічне підпорядкування та нишком чинена дестабілізація.

Що мотивує Путіна? Які цілі ставлять перед собою росіяни? Мало хто так знайомий із їхнім менталітетом, як сусіди у країнах Балтії, вважає Карлін. Ветеран латвійської журналістики Паулс Раудсепс називає чотири чинники: «Перше: сприяти панічним настроям на Заході. Друге: переконати своїх людей, що балтійські країни – «фашисти» і «країни-невдахи», та й загалом Захід приходить у занепад. Третє: стародавній російський імперський імпульс. Четверте: бажання Путіна утримати владу в його державі-мафії».

Директор національної бібліотеки Андріс Вілкс, мама якого в 1940-ві побувала в Гулагу, погоджуючись із попередніми міркуваннями, додає аргумент із царини психології. «У росіян складний характер, – говорить він. – Вони пихаті, але з комплексом меншовартості. Це небезпечний індивідуальний комплекс, тим більше в країні з таким деструктивним потенціалом».

Консультантка латвійського уряду Занета Озоліпа уточнює. «Тут є багато ірраціонального. Сьогодні у Росії найменша територія за 300 років, від часів царя Петра. І якою б великою не залишалася держава, російська пиха вимагає розширення національної території. До цього додається ностальгія за втраченою величчю, їхнє уявлення, що вони перемогли у Другій світовій лише власними зусиллями і що Захід ніколи не оцінить їхньої жертви. Путін використовує це колективне бачення, щоб утримати владу і гроші. Але слід розуміти, що це не чистий цинізм. Він сам у все це вірить. Він поділяє зі співвітчизниками ревниву ненависть, пиху, всі комплекси».

Вайра Віке-Фрейберга, яка була президентом країни у 1999-2007 роках, добре знає росіян і особисто Путіна. «Пан Путін випробовує межі, як дворічна дитина, – говорить вона. – Він переступив межу в Криму і якщо відчує, що може переступити тут, то й спробує». Запитання журналіста: «Це суто дитячий імпульс чи реальна політика?». «І те, й друге. Колективне російське почуття страдальництва супроводжується потребою героїчних актів. Їм потрібне щось таке звитяжне, щоб компенсувати постійне терпіння. Тож коли держава не вкладає виручені за газ і нафту кошти в інфраструктуру, а люди біднішають у той час, коли можновладці багатшають, Путін вдається до «героїчної опції». Це простий засіб здобути популярність. Насправді їм не територія потрібна, а потрібно відчувати себе великими».

Великими зокрема й у такій речі, як «захист етнічних росіян», що досі не сприйняли незалежність Латвії та Естонії як об’єктивну реальність. Московська державна пропаганда не припиняє переконувати тамтешніх росіян у тому, що на них покладено тяжке ярмо пригноблення. Пояснити цей нав’язливий месидж можна лише підготовкою ґрунту для вторгнення. Саме тому пані Віке-Фрейберга вітає присутність іноземного контингенту. Це адекватна відповідь дорослих на спробу малюка порвати межі дозволеного.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті