Загартовані працею

Микола Васильович Лебідь із села Йосипівка завжди обстоює правду і поважає працьовитих людей. Його гарячі виступи на зборах громадян надовго запам’ятовуються чиновникам із ра­йону. Бо не звик чоловік покірно кивати, коли хтось намагається замилити очі. Весь свій вік він сам тяжко працював і хоче, щоб так само продуктивно трудився кожен на своєму місці.

– Що ж це тепер таке діється? – наче сам себе запитує Микола Васильович. – Раніше всі мали роботу – від малого до великого. У колгоспі завжди були потрібні робочі руки. А тепер, он погляньте, молодь сидить по хатах, п’є пивце в холодочку і лише чекає, поки держава виплатить гроші на дітей чи допомогу по безробіттю. Невже й справді не можна знайти собі якогось заняття, щоб на столі був власний шматок хліба?

Розтривожилася душа 76-річного чоловіка. І пригадалося довге життя, в якому переплелися правда і кривда, печаль і радість. Він був найменшим із трьох дітей у батьків-колгоспників. У школі хлопець навчався погано, бо в селі завжди багато роботи, тож домашні завдання виконувати було ніколи. У колгоспі в повоєнні роки навіть дитячі руки були на вагу золота, адже чоловіків бракувало. Тож уже в 13 років Микола Васильович трудився в полі на гусеничному тракторі. Він був доволі високий на зріст, орав та сіяв нарівні з дорослими чоловіками. 

– Робота була цілодобовою, я не мав часу навіть вгору глянути, – згадує Лебідь. – Якщо й випадав вихідний, то хотілося виспатися і набратися сил. Так тривало аж до мого 20-річчя, і якби тоді мене не забрали в армію, я й не знав би, як люди живуть, не побачив би світу.   

Спомин про роки служби у військово-морському флоті аж розвеселив Миколу Васильовича. Тоді йому, сільському хлопцеві, все було цікаво – і місто Севастополь, і кораблі, і навіть армійська муштра. Загартований колгоспною працею, маючи чудові фізичні дані, він виконував усе легко. Звичайно, спочатку було страшно виходити у відкрите море, багатьох діймала морська хвороба, але згодом усе стало на свої місця.

Після чотирьох років строкової служби роботящого та старанного моториста-електрика Миколу Лебедя запросили до торгового флоту. І він вирішив скористатися шансом, щоб побачити світу білого. За п’ять літ морями й океанами обійшли навкруги всієї Європи. Тричі ходили до гирла Колими, двічі – до Антарктики. Пам’ятає чоловік стометрові айсберги, мальов­ничу Грецію, метушливий Сінгапур, тривожну Кубу, згадує, як у портах моряків далекого плавання зустрічали духові оркестри. 

Миколі Васильовичу завжди було цікаво дізнаватися, як живуть люди в різних країнах. Може, він ще довго ходив би морями й океанами, якби під час відпустки не зустрів у своїй рідній Йосипівці гарну дівчину Фросину, яка одразу поставила умову: або повертаєшся до рідного дому і ми одружуємося, або плавай далі. Тож чоловік змушений був полишити флот і знову сісти за кермо колгоспної техніки.

Зараз М. Лебідь не шкодує ні про що. Разом з дружиною Фросиною Василівною у добрі й повазі один до одного прожили майже 50 років, виховали сина й доньку, тішаться чотирма онуками, мають уже й правнука. Обоє все життя пропрацювали на землі. Причому Микола Васильович постійно був у передовиках виробництва, завжди своїм вантажним автомобілем перевозив найбільше зерна під час жнив. За добросовісну роботу має ордени Трудової Слави другого та третього ступенів, медаль «Ветеран праці» та багато інших нагород.    

Вже багато років чоловік займається бджільництвом, а корову й коня збув лише торік. Тримав би й далі, якби круторога не наробила шкоди у сусіда. Завдяки тому, що разом з дружиною тримали домашнє господарство, змогли вивчити дітей в інститутах, відзначити їм гучні весілля і допомогти стати на ноги. 

– За все своє життя я зрозумів: найголовніше для людини – це праця, – сказав на завершення нашої розмови Микола Васильович Лебідь. – Якби всі працювали чесно й добросовісно, наша країна була б заможною і ми жили б, як у Швейцарії. Чим ми гірші за них? Просто нашим політикам і чиновникам різного рівня не треба думати лише про матеріальне. Сам процес роботи на обійманій посаді має приносити задоволення та бажання бути корисним суспільству.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті