Живий закон

Якщо вважати конституцію символом дер­жави, то традиції державності України сягають 1710 року, коли 5 квітня гетьманом Орликом було підписано «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького». Створений на засадах тодішніх правничих західноєвропейських теорій, цей документ істотно відрізнявся від попередніх гетьманських актів, бо встановлював договірні взаємини між владою та суспільством. Закладений у ньому поділ на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (гетьман) та судову (Генеральний Суд) гілки влади зараз став традиційним для всіх цивілізованих країн. На жаль, документ де-факто не застосовувався, хоча окремі його положення діяли на теренах Правобережжя майже чотири роки. Васальна, а згодом і колоніальна залежність України від Російської імперії загальмувала процес українського державотворення на двісті років.

Падіння імперії у 1917 році надало новий шанс розбудувати державність України. Характерно, що ця розбудова почалася саме з закладення правничого базису. Це спростовує розхожу думку російської пропаганди про буцімто нездатність українців до державництва. Третій та Четвертий Універсали Української Центральної Ради, ухвалені 7 листопада 1917 та 7 січня 1918 року, підтверджують прагнення українців створити власну державу з усіма атрибутами демократії. А 29 квітня 1918 року було ухвалено конституцію УНР у вигляді «Статуту про державний устрій, права і вольності УНР» і «Закону про тимчасовий державний устрій України». Слід зазначити, що сама Росія у XIX – XX століттях кілька разів намагалася створити власну конституцію, але далі трьох царських маніфестів, останній з яких був виданий 20 лютого 1906 року, в цьому питанні не просунулася аж до липня 1918 року, коли так звана Декларація прав трудящого та експлуатованого народу була фактично перейменована на «Конституцію РРФСР».

Підступний Ризький мир на 70 років відстрочив розбудову української демократичної держави, а «Союзний договір» 1922 року остаточно закріпив маріонетковий статус України в СРСР. Всі чотири конституції (УСРР 1919 року, УРСР 1929, 1937, 1978 років), що діяли на українських землях за більшовицьких часів, були точнісінькою копією конституції СРСР і порушували засадничі принципи конституціоналізму. Зокрема, в них був відсутній розподіл влади на незалежні гілки, закріплювалася виняткова роль ідеології, нехтувалися ідеї природного права людини. Звісно, на момент здобуття Україною незалежності чинна конституція УРСР не відповідала елементарним принципам демократії,  ані просто реаліям життя. 

Ухвалена 16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет України стала основою сучасної Конституції. Процес створення Основного Закону носив складний і поде­куди драматичний характер. Попри те, що його концепцію було розроблено ще в червні 1991 року і схвалено Верховною Радою, а проект Конституції був представлений на розгляд суспільства та фахівців у липні 1992 року, процес затягнувся, а у 1994 році повністю зупинився. Значну роль у цьо­му відіграло протистояння між тодішніми гілками влади, що не припинилося й після того, як на президентській посаді Леоніда Кравчука заступив Леонід Кучма. Жодний проект нової Конституції не набирав у сесійній залі Верховної Ради конституційної більшості голосів. Не допоміг подолати політичну кризу і укладений між Президентом і Верховною Радою України  8 червня 1995 року Конституційний договір. Боротьба за повноваження лише загострилася. Пік кризи припав на момент, коли обговорення проекту Основного Закону було винесено до сесійної зали парламенту. Попри те, що до проекту Конституції було внесено майже шість тисяч поправок, запропонованих усіма учасниками політичного процесу, порозуміння досягнуто не було, і Леонід Кучма 26 червня 1996 року вдався до оголошення всеукраїнського референдуму через три місяці. Наступного ж дня Верховна Рада, працюючи цілодобово, спромоглася узгодити всі протилежності, і о дев’ятій годині ранку 28 червня 1996 року Конституцію України було ухвалено 315 голосами. 

Протягом перших п’яти років до Консти­туції не було запропоновано жодних змін, а далі конституційний процес знову пожвавішав, внаслідок чого Україна навіть тричі змінювала форму державного устрою: з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську у 2006 – 2010 роках, знову президентсько-парламентську – і повернулася до парламентсько-президентської у 2014 році за результатами Революції Гідності.

Живий конституційний процес, хай іноді перебиваний кризами, краще будь-яких слів свідчить про те, що політичне життя в Україні – не тоталітарний симулякр і що принадний для українців шлях державотворення базується на демократичних засадах, а українська держава відбулася, як то мріялося гетьманам сивої давнини.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті