І знову поїде на схід

На її рахунку понад п’ятсот врятованих бійців, яким вона подавала допомогу, не зважаючи на страх і контузії…

У Маріуполі під час церемонії нагородження відзнакою «Народний герой України» срібний орден отримала Тетяна Іваненко. Коли жінка виходила на сцену, то зал вибухнув бурхливими аплодисментами. Для неї це була несподіванка. Дещо ніяковіло почала говорити про свою роботу і… заплакала. Не орден і квіти вона бачила тоді, а хлопців, обпалених війною, поранених і безпорадних, а поруч вона – маленька й тендітна.

Тетяна й досі пам’ятає, як на одному з шикувань пролунали слова командира: «Я все зрозумію, якщо хтось не бажає їхати на схід. Хто не поїде – вийти зі строю!». Таких не знайшлося. Група, у складі якої була Іваненко, твердо вирішила, що їдуть і обов’язково повертаються разом. Це були двоє військових хірургів, цивільний анестезіолог, дві військові медсестри і два цивільні водії.

Виїхали ще до сходу сонця. Колона була велика, тож рухалися довго. До місця призначення потрапили лише вночі. Чули постріли і залпи «Градів». Заночувати довелося в лісі. Лише зранку дізналися, що знаходилися вони у Гранітному. 

– Нас було дві дівчини: я і Олена Гончарова. Ми не хотіли бути тягарем для чоловіків, тож працювали нарівні з ними. Треба пиляти дерева – пиляли, рубати – рубали, носити щось важке – і тут не відставали, – пригадує Тетяна. 

Дні й години тоді не мали ліку. Поруч був вертолітний майданчик. Усі поранені проходили через руки лікарів. Перед очима лише бинти, крапельниці й рани… Без сну, відпочинку та їжі, все на автоматі. Звідки тільки бралися сили?

– Пам’ятаю ще зовсім хлопчика, який так дуже кричав від болю. У нього були перебиті ноги. Не згадаю його ім’я, але не зітруться з пам’яті обличчя, той козацький чуб, та воля до життя. Він був на Майдані. Він любив свою Батьківщину не по-дитячому… – пригадує медсестра.

Якось у Гранітному жінці довелося зустрітися з полковником Петром Потєхіним, із яким була знайома ще до війни. Він увечері приніс до бліндажа Тані пляшку шампанського. Для нас це не дивина, але в чистому полі то було щось неймовірне. Вирішили відсвяткувати зустріч згодом, та не судилося…

Зранку наступного дня терміновий виїзд. Тетяна їде до Кутейникового, а Петро – на Савур-Могилу. Дороги розійшлися. 

Одного дня, коли хірурги були на виїзді, Тетяна з Оленкою залишилися вдвох. По рації передали, що везуть поранених. Рюкзаки спаковані, рушили на вертолітний майданчик. «Тяжкий» на ношах – Таня там, подає допомогу. Чує крик Олени з машини: «Таню! Сюди!». Пронизливий холодок  пробіг по спині, підкосилися ноги, мов щось відчула. У машині був Петро Потєхін. Обімліла, але робила свою роботу. Без кінця дзвонив телефон – то була дружина. Петро не міг відповісти, бо був тяжко поранений, вона не могла відповісти, бо… просто не могла. Лише за кілька годин опісля знайшла телефон спільного знайомого, який повідомив дружині, яка, до речі, також медик, що її чоловік живий, докладно пояснив про тяжкість поранень і ситуацію в цілому. 

Тетяна в цей час усвідомлювала, що подавати допомогу незнайомому бійцю, звісно, важко, але коли стікає кров’ю твій друг – це мов опинитися в іншому всесвіті. Свідомість затуманюють почуття – не найкращі помічники в її справі.  

Далі почалися обстріли. До ворожих мінометів долучилися «Гради». Про них намагалися не думати. Може, хтось скаже, що в такій ситуації йому не страшно. Та за словами Тетяни, це неправда. Але мусили повертатися до Гранітного. Виходили, як завжди. Лікар з 28-ї повідомив про «тяжкого», з БТРа віддали хлопця, а в нього тиск майже відсутній, перебиті ноги, руки. Одразу почали  подавати першу допомогу: поставили крапельницю, зафіксували кістки, забинтували… Крім усього, у нього було ще й поранення в живіт. Постійно просив пити. «Сонечко, тобі не можна!», – говорила я йому, а він кричить на нас добірними матюками, раз за раз питаючи: « Вам шкода для мене води?..», – розповідає медсестра.

Згодом, коли Тетяна повернулася до Одеси, дізналася, що бійця довезли до 61-го мобільного госпіталю живим. Коли хлопця перевели до Одеси в реанімацію, медсестра навідалася до нього. Той не впізнав свою рятувальницю, а вона плакала від щастя, що він живий. Розуміла, що тоді група не даремно ризикувала своїм життям.  

Ще у пам’яті назавжди залишиться 21 серпня 2014 року. Ворожі «Урагани» захлиналися від обстрілів. Рація розривалася. Були великі втрати і надзвичайно багато поранених. 

– Хлопчик з осколком у голові помирав у мене на руках. Я подавала допомогу, хоча розуміла, що все марно, але... Я вийшла до його командира. Ніколи не забуду ті очі. Він плакав, мов дитина, це була істерика. Не знаю, чи то був адреналін, чи то страх, але я взяла його за барки і з лайкою (що взагалі-то мені не властиво) трясла його щосили і просила опанувати себе, адже за плечима хлопці, яких він мусить вивести з відсіля живими, – згадує медик. 

«Я жінка, у мене помирають на руках, але ж тримаюся!» – промовляла Тетяна. Це змусило чоловіка отямитися.

Згодом, у шпиталі в Одесі, куди він потрапив з опіком очей, медсестра з ним зуст­рілася й почула заповітне «Дякую!». Він розумів, що звичайна тендітна жінка в один момент спромоглася «зібрати докупи» дорослого чоловіка й не дозволила йому «розклеїтися» у момент розпачу.

Тетяна виходила на сцену після двох контузій і поранення в коліно. Для неї все пережите – не подвиг, а звичайна річ. Вона пригадала, як під час потужного обстрілу біля окопу медиків розірвався снаряд. Медсестра зазнала контузії, не чула на праве вухо, паморочилося в голові, дуже нудило, але поруч були поранені, яким уже зараз потрібна допомога. І вона працювала. Холодною водою хлопці поливали жінку, бо бачили, що вона робить неймовірне, намагалися хоч якось допомогти своєму янголу-охоронцю. Не зважаючи на біль, Тетяна допомагала всім, хто того потребував… І знову «двохсоті»… Лише ввечері оглянули й подали допомогу самій Тетяні.

Овації та квіти. Жінці цілують руки і називають героєм. Вона ж закінчила з червоним дипломом Українську військово-медичну академію в Києві й знову поїде на схід, аби рятувати життя, щоб її син, якого Тетяна виховує сама, міг пишатися своєю мамою.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті