Догана за шпигуна

(Загадка)

Спекотного серпневого дня на прикордонному переході Косино автів було небагато. Лейтенант Семен Данилюк сидів на лавці, лінькувато відганяючи мух бузковим пагоном. Кругле обличчя його блищало від поту, чималеньке черево непорушно лежало на колінах. Лише вузенькі оченята, майже цілком укриті віями, уважно стежили за напарником, що перевіряв водіїв та пасажирів. Худорлявий і невеличкий на зріст напарник лейтенанта зі складним прізвищем Загоруй-Янчевський, якого всі звали Янчиком, підійшов до сірого «Опеля» і, майже не нахиляючись, звернувся до водія. «І цього відпустить, – подумав Семен, спостерігаючи, як напарник копирсається у папірцях туриста. – Не спіймаємо ми так нікого. Марно ті спецпризначенці у вагончику потіють». 

Позавчора до пункту приїхав синій мікроавтобус «Фольк­сваген», із якого висипалися, як чорні горошини, шість однакових кремезних хлопців із написом «СБУ» на спинах. Спритний майор-безпеківець зібрав особовий склад у затінку під вербою.

– Найближчими днями через кордон спробує пройти небезпечний злочинець. Шпигун! – округлив він очі. – Наша задача – виявити і затримати! 

Відрубав казенним голосом і, поглянувши на прикордонне начальство, додав нормальним тоном: 

– Як звуть – не знаємо, який на вигляд – невідомо, на чому приїде – загадка.

– І чи приїде – хтозна, – тихо додав Янчик і штовхнув Данилюка під крутий бік. – Агент «Два нулі». 

Семен порскнув, і начальство показало з-за спини майора кулака.

Майор не погодився ані з заходами посилення контролю, ані зі включенням до чергового наряду своїх бійців – мовляв, це може сполошити шпигуна. Пристав лише на пропозицію пообідати. 

Два дні найкращі наряди трусили автівки, прискіпливо оглядали в’їжджаючих, як заведені бігали до комп’ютера перевіряти документи. «Хоч питай кожного, чи не він шпигун», – скаржився змарнілий у чергуваннях капітан Іван Дудка, найдосвідченіший у загоні прикордонник. Товстун Данилюк і недисциплінований Янчевський відпочивали, – яка до них довіра! Начальство, спершу натхненне прозорим натяком майора про заохочення в разі якщо поталанить, махнуло рукою і на третій день призначило Янчика із Семеном чергувати.

– От клята спека! Мо’ до Обави скупнутися збігати? – Семен сам посміхнувся своєму «збігати». Відкинувши вбік пагонець, Данилюк підвівся і повільно покрокував до сірого авта, вдивляючись в угорську далечінь.

– От дивні діла, – далі тріщав Янчик, водночас тицьнувши напарникові в руки пачку документів із розгорнутим зверху папірцем. – А в мене там тітка жила. Теж проблеми були зі спадщиною. 

Сивочолий добродій у білій сорочці хитав головою в такт янчиковим словам, приязно посміхався. Семен вдивився у фірмовий бланк приватної нотаріальної контори: «Заповіт. Місто Горішні Плавні  Полтавської області, Україна. 3 листопада 2010 року. Я, Дзюба Лариса Петрівна, 1948 року народження… Все майно, що належить мені на день смерті… Бунчику Ігорю Васильовичу». «Їде собі людина у спадщину вступати, чого він причепився?» – подумав Семен. 

– Сестра? – спитав у добродія.

– Удова брата, – відповів Бунчик, переводячи погляд на Данилюка, і поклав на дверцята довгопалу з каблучкою на середньому пальці руку. – Ані дітей, ані родичів у них не було. То мені й залишилося. Навіть не знаю, що там. Лист прийшов від нотаріуса. Начебто дім та п’ять соток... От і поїхав. Листа, правда, забув удома.

– А сам в Угорщині живете? – тупо поцікавився Семен, бо Янчик штовхав його ногою, і почав гортати сторінки закордонного паспорта.

– У Баранській Печі. Колись виїхав за контрактом, на шахті робив. Так і залишився там, і громадянство отримав років із десять тому, – підтримав розмову добродій. А сам я з Кременчука. 

Янчик подав умовний знак: зняв кашкета і скуйовджив чорне волосся на голові. Колихнувши черевом, Семен відтіснив Янчика і офіційно запросив пана Бунчика «пройти до приміщення». Заходячи до дверей слідом за добродієм, Данилюк краєчком ока бачив, як двоє хлопців у чорному блокували авто, а інші м’якими рухами наближалися до будівлі пункту…

За затримання шпигуна майор отримав звання підполковника, начальник пункту – «Данила Галицького», а Семен – догану, бо як було не заіржати на урочистому шикуванні Янчиковому: «нагороджено орденом Данилюка-Янчевського».

А от чому прикордонники вирішили, що перед ними шпигун? Які версії пропонують шановні читачі?

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті