Її називають «Кроха»

Дебальцеве, Вуглегірськ, Ольховатка, Кринка, Шахтарськ, Піски, Водяне, Тоненьке – це далеко не вся географія небезпечних ділянок війни, де мініатюрна брюнетка Ольга Башей рятувала бійцям життя.

Це сьогодні радника заступника міністра оборони, безстрашного парамедика з позивним «Кроха» знає вся Україна. Ольга нагороджена орденом Княгині Ольги, але  найціннішу, на її думку, нагороду – «Народний герой України» – вона отримала у 2016 році.

Проте до літа 2014 року в Олі Башей було звичайне життя. Вона працювала помічником київського нотаріуса, оскільки за освітою юрист. Але коли дізналася, що на сході  розпочалася справжня війна, гинуть люди, в ту мить усе змінилося.  

– Знайомі хлопці дзвонили і розповідали, як їм там важко. Зрозуміла, що треба їхати й допомагати. Я була потрібна хлопцям на полі бою, а не у себе в кабінеті. А ще усвідомлювала страждання батьків, дружин, дітей, до яких поверталися наші хлопці, травмовані на все життя, а іноді не поверталися, – пригадує Ольга.

Тоді вона через «Фейсбук» вийшла на свою знайому – Таню Ричкову. Та запропонувала поїхати на кілька днів із волонтерами. Такий варіант Ольгу не влаштував. У неї був місяць відпустки і вона хотіла поїхати на весь період, щоб зрозуміти, як зможе допомогти своїй країні і бійцям. Тому через ту ж Таню зв’язалася з відомим волонтером Іллею Лисенком («Хотабичем»). Зідзвонилися й домовилися про зустріч. Поглянувши на Олю, чоловік став пояснювати, що там війна, постійні обстріли, одним словом – справжнє пекло. Але Ольга була непохитна. Вона добре знала, куди проситься, і все усвідомлювала. Страху не було. Тож дійшли згоди, що у першій поїздці подивляться на результати роботи й визначать, чи зможе вона бути медсестрою, чи впорається зі стресами під час обстрілів і всіма жахами війни.

– За кілька днів їхала з «Хотабичем» на реанімобілі в напрямку Дебальцевого. Був липень 2014 року. У перший день ми вивозили з міста біженців, а вже наступного дня почався потік «трьохсотих», – розповідає Ольга Башей. 

До речі, реанімобіль – це подарунок гонщика Олексія Мочанова, який, як і багато хто, не міг залишатися осторонь, коли в країні війна. Таких людей було чимало. Зокрема, це Дмитро Юрінов (координатор волонтерського руху «Добровоз»), Євген Безсонов – вони допомагали чим могли: ліками, бронежилетами, касками, одягом, продуктами. Саме завдяки їм вдалося врятувати сотні життів. 

«Кроха» – так за маленький зріст і стрункий стан назвав її «Хотабич» – здивувала всіх своєю стійкістю й волею духу. Вона намагалася максимально допомогти всім пораненим. Хоча травми бували різні, проте Оля холоднокровно і впевнено робила свою справу. Коли вони проривалися до оточених під Шахтарським десантників із 25-ої бригади, Оля навіть не уявляла, що їй доведеться рятувати бійців біля злітної смуги Донецького аеропорту…

– Тоді мене вразила вмотивованість і впевненість наших хлопців у цілковитій перемозі. Вони йшли сюди зі словами: «Зайдемо в Донецьк, відвоюємо свою землю у ворога – і додому, до родин», – говорить Ольга.

Відпустка закінчувалася, а «Кроха» розуміла, що жити, як колись, вже не зможе. Тож зателефонувала в офіс і звільнилася з роботи. Пояснила, що вивозить поранених із Донецької області. Вона не знає, чи повірили їй тоді. Головне, Оля точно зрозуміла, що зараз її місце саме тут. Про свій вибір вона не пошкодувала жодного разу. 

Варто зазначити, що за весь час відсутність медичної освіти жодного разу Олі не завадила. Іноді на передовій куди важливіші швидкість рук і самоконтроль. Ані разу їй не стало погано від вигляду спотворених тіл і ран. «Кроха» може стабілізувати пораненого і підтримати життєдіяльність до найближчої лікарні, де вже знання і досвід лікарів рятують бійцям життя.

Оля пам’ятає обличчя чи не кожного свого пораненого, але найважче завжди, коли врятувати неможливо.

– Якось із Вуглегірська ми вивозили бійця. Мені здавалося, що у нього було легке поранення. Але коли його довезли до шпиталю, хлопець за десять хвилин помер. Я не могла повірити й винуватила себе. Медики бачили мої переживання і запевняли, що я все зробила правильно. Просто то була куля, яка моментально розриває все всередині, й до того часу як подавали допомогу, боєць уже стік кров’ю. Але від того легше не стало, особливо, коли я дізналася, що ця ще зовсім дитина сама рвалася на фронт. Це був мій перший «двохсотий»… – із сумом пригадує «Кроха».

А ще був командир другого батальйону 95-ї аеромобільної бригади Сергій «Грізлі». Під час бою у нього влучила куля, яка пройшла крізь «бетер» і бронежилет. Коли його дістали з машини, він горів. Оскільки куля влучила в серце, він не встиг відчути болю… Сьогодні бронежилет «Грізлі» знаходиться в житомирському музеї. 

Найважче, за словами Олі, було під час подій у Донецькому аеропорту. «Боженька, тільки з твоєю допомогою!», – безупинно шепотіла вона на морозі, під обстрілами, коли рятувала з пекла аеропорту й подавала першу допомогу бійцям, яких евакуювала до найближчих лікарень. Де брала сили, щоб не зламатися? Можливо, підтримувало бажання побачити свого племінника, заради чийого майбутнього вона тут і який є сенсом її життя, а може, щось інше. Але тоді через її тендітні руки пройшли близько 130 поранених і понад 20 «двохсотих».

– Коли їхала на передову – не мала ілюзій. Знала, що будуть «трьохсоті» й «двохсоті», що будуть різні поранення. Це війна. Ти або робиш свою роботу, або ні. Коли боєць бачить, що лікар чи медсестра, яка його вивозить і подає допомогу, розгублена, не може нічого зробити, у неї трусяться руки, – це аж ніяк йому не йде на користь. Потрібно бути максимально зібраним і уважним. Був випадок, коли один з екіпажів не довіз хлопця з легким пораненням у стопу. Він стік кров’ю, бо його не роззули, – розповідає Ольга Башей.

«Кроха» впевнена, що без злагодженого тандему водія і медика не було б сотні врятованих життів. Вона з теплотою пригадує справжніх професіоналів – Іллю Лисенка «Хотабича», Дениса Блохіна «Везунчика», Володимира Вітішина «Добриню», Юрія Бондаря «Шамана», Галину Алмазову «Ветерок». Це дружба, яка народилася в пеклі війни. А ще Оля та її товариші ніколи не забудуть про Ігоря Зінича. Він був медиком-фельдшером 80-го батальйону. В аеропорту він провів місяць. Подавав допомогу до останнього подиху. Героїчний медик з аеропорту так і не вийшов.

А ще Ольга Башей веде бортові журнали, в яких записує імена та прізвища героїв, котрих їй вдалося врятувати, і тих, кого, на жаль, – ні. Один із журналів знаходиться в Національному музеї історії України, інший – у неї вдома. На сьогодні до журналу внесено близько 700 чоловік, серед них – майже 100 «двохсотих»… Вона сподівається, що колись нащадки знатимуть і пам’ятатимуть про подвиг тих, хто ціною власного життя боронив їхнє майбутнє.

На запитання, що робитиме після війни, Оля відповідає не роздумуючи – вийти заміж і народити дитину. Вона точно знає, що війна рано чи пізно закінчиться, а радість материнства – вічна.

Сьогодні Ольга працює в медичному секторі у Міністерстві оборони. Але в АТО продовжує їздити, і не лише по роботі. Всі це розуміють, адже коли дужчають обстріли й чимало поранених, – будь-які справи відкладаються. «Кроха» знову сідає в машину до «Хотабича» і вони рятують людські життя. Адже що може бути важливіше? 

 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті