Андрій Горчаков: «Складаймо ступені майбутнього»

За два дні Дзвін Миру з газону біля Секретаріату Організації Об’єднаних Націй сповістить світові про те, що Людство не забуло жахів війни, що жертви борців за мир не канули в безвість і що метою життя є щастя, а не насильство та війни. Дзвін нагадає, що кров у світі досі ллється. З тридцятого листопада 1982 року і донині голос цього Дзвону кличе кожного до порозуміння, до усвідомлення необхідності об’єднати зусилля у спільній боротьбі за мир.

Напередодні Міжнародного дня миру редакція запросила до бесіди офіційного і повноважного представника Української Ради Миру, голову Князівського Дому Горчакових в Україні Андрія Горчакова, мецената та просвітника, який нещодавно став кавалером вищої нагороди Товариства Червоного Хреста України – медалі «За гуманізм».

– Андрію Анатолійовичу, ми не вперше з вами розмовляємо про високу миротворчу місію Української Ради Миру. Минулого разу ми з вами сподівалися на те, що мир в Україні зацарює вже невдовзі. Бо дуже багато зусиль і української держави, і громадських організацій покладено для цього. 

– На жаль, і сьогодні миру та злагоди немає. Нерозумно було б думати, що мир якимось дивним чином раптом наступить на фронті. Але і всередині країни злагоди немає. Немає поки що порозуміння між людьми. А з початком нового політичного сезону над знищенням суспільної єдності відверто працюють політики різного штибу. Ми вже звикли до цього, вважаючи розхитування суспільства неодмінним атрибутом політичної боротьби. А насправді це страшна технологія. Технологія ненависті, яка спочатку знищує всі притаманні людині моральні запобіжники, а потім, як Голем, знищує і свого творця. Не можна на ненависті здобути любов до себе. Не можна будувати свою владу на насильстві, нехтуванні чужою думкою.

– Я знаю, що ви прихильник приходу до порозуміння через мистецтво. Коли ми з вами розмовляли про другий благодійний фестиваль «Українські сезони миру», душею і натхненником якого ви є, ви зауважували, що культура має впливати на політику, а не навпаки.

– Стривайте, не лише я. «Мир і культура» – взагалі одна зі статутних програм Української Ради Миру. Нею займалися і займаються багато які мої колеги, митці та волонтери. Особисто я впевнений, що без достатнього рівня культури домогтися сталого миру неможливо. Тому популяризація культури, мистецтва, художнього слова займають у моїй діяльності значне місце. І те, що роблю я, – це лише струмок, із якого складається течія великої річки боротьби за порозуміння та мир, що є наслідком цього порозуміння. Таких струмків багато. Згадаймо хоча б багаторічну жертовну діяльність члена Президії Одеської обласної Ради Миру, лауреатки Міжнародної премії імені Миколи Реріха, директорки та засновниці Одеського Дому-музею М.К. Реріха Олени Григорівни Петренко. Тисячі лекцій на тему спадщини родини Реріхів, філософії Живої Етики, прочитані нею за 27 років її діяльності в Одесі, – неабиякий внесок у справу миру. Не можу не згадати і Володимира Станіславовича Філіпчука, завдяки зусиллям якого Одеська обласна Рада Миру здобула авторитет у суспільстві і який, до речі, запросив мене до президії цієї організації. Лише таким чином, докладаючи зусиль кожен на своєму місці, можна разом досягнути мети. Благодійний фестиваль «Українські сезони миру», що проходить під патронатом першого Президента України Леоніда Кравчука, – лише невелика частка цих зусиль.

– Так, Андрію Анатолійовичу, я пам’ятаю, що саме ви познайомили мене з такими талановитими людьми, як художник Олексій Зоркальцев або скульптор Алік Мірзоєв, який відродив для одеситів знакові твори мистецтва, що ними пишається місто. Популяризація їхньої праці – теж ваше завдання?

– Можна вважати це завданням. Але я не позиціоную це як якийсь обов’язок. Бачите в чому річ, співпраця в Українській Раді Миру не приносить ані матеріальних дивідендів, ані слави. Вона ґрунтується лише на власній звитязі кожного з нас, на здатності до пожертви, до благодійності. Люди, що мене оточують, давно відбулися і як митці, і як успішні керівники бізнесу, і як особистості, пройшовши вогонь, воду та мідні труби. Що спонукає, наприклад, Миколу Пантелеймоновича Павлюка займатися благодійністю? Певно ж не бажання прославитися. І не зовнішні зобов’язання. Це внутрішнє переконання, бажання поліпшити світ, розуміння того, що з маленьких зусиль кожної людини складаються великі перетворення Людства. 

– Скажімо, Микола Павлюк або Володимир Філіпчук – люди, що в житті бачили майже все. А у вас, досить молодої людини, так-таки не було спокуси здобути благодійністю славу чи навіть впливову посаду?

– А якої слави чи впливової посади може бажати нащадок Рюриковичів? Чи є більша слава, ніж слава роду, що стояв біля витоків нашої країни в сиву давнину? Часто-густо кажуть про титули, так звану білу кістку, як про ознаку, що відокремлює носія  князівських регалій від народу. Але це неправда. Титул та давність роду – це насамперед великий обов’язок перед народом. Це мотивує віддати свої здібності, свої сили для розквіту своєї країни набагато більше, ніж будь-які скарби чи посади. Це усвідомлення того, що вислів «мій народ» не є присвійним, а навпаки – єднальним. Біль свого народу – твій особистий біль, бо волає до тебе не лише голосом нині нещасливих та скривджених, а й голосом предків, що поклали життя на вівтар ідеї державності.

– І все ж таки, чому ви обрали в якості власного пріоритету саме мистецтво?

– Мистецькі твори супроводжують людство від самої його колиски. Перший живопис, перша пісня, що її співала матір дитині, перший танок кохання – все це набагато давніші речі, ніж політичні дебати, наукові формули чи сумнозвісні гібридні війни. Мова мистецтва набагато зрозуміліша для будь-кого, ніж оті запеклі бої в соцмережах, доступніша за будь-які брошури чи проповіді. Вона не має державних чи етнічних кордонів. Чи може людина залишитися байдужою до мистецтва доби Відродження? Якісь твори не припадуть їй до смаку, але ж вона неодмінно знайде там і те, що суголосить струнам її душі. 

– Але ж є і твори, що зображають насильство, горе, біль, або ті ж батальні сцени. Це також мистецтво, і люди можуть захоплюватися цими сюжетами. І це також іноді геніальні твори.

– Я не думаю, що твори, про які ви говорите, кличуть до повторення сюжету. Навпаки. Ви придивіться уважніше: навіть істоти на Нотр-Дам-де-Парі мають цілком протилежне завдання. Вони за­уважують, що поруч із прекрасним живе і потворне. Віолле-ле-Дюк, що прикрасив химерами балюстраду, використав образотворчий прийом контрасту, що спонукає глядача до роздумів над грішним і праведним. Зрештою, і у внутрішньому оздобленні храмів ви знайдете сцени з грішниками та муками, але ж вони не спонукають вас до гріха. Чи, наприклад, може людина, яка співчувала героїні Голсуорсі Ірен Форсайт, вдатися до домашнього насильства? Певен, це вже не спаде їй на думку. Адже ми влаштовані так, що будь-яке співчуття думці митця пропускаємо і через свою душу. Віддати на поталу війні чи свавіллю – ні, не самі твори, а своє враження від них, – просто неможливо. Це як відірвати з кров’ю частину свого тіла, своєї душі.

– Отже, накопичуючи кількість різноманітних вражень від культурної спадщини та новітніх творів, людина об’єктивно стає кращою? І чим культурнішою є людина, тим більшою є в її душі вартість миру? А згодом, за діалектичним законом, кількість має перейти в якість і мир стане головною метою культурної людини?

– Ви майже дослівно повторили гасло великого гуманіста і провидця Миколи Реріха – «Мир через культуру». Це гасло Пакту Реріха прийнято і підтримано всіма цивілізованими країнами. Його ідею покладено в основу Гаазької Конвенції 1954 року,  ратифіковану тоді шістдесятьма провідними країнами світу. Війна, говорив Микола Костянтинович, – то є прояв людського здичавіння, який не можна, на жаль, просто заборонити якимось указом, але протиставити йому волю всіх народів можна і потрібно. Комусь може здатися, що сама Конвенція надто схоластична, формальна і суто юридично обмежується лише захистом художніх творів під час як війни, так і миру. Але нагадаю вам іще один девіз великого митця і мислителя: «Зі стародавніх чудових каменів складете ступені майбутнього».

– І ви вбачаєте свою місію в тому, щоб складати ці ступені до майбутнього?

– Я зовсім не беру на себе таку місію. Я вкладаю тільки в один маленький щабель величних сходів до майбутнього миру свою грудку цементу. Я впевнений лише в тому, що моя лепта внесена щиро і вона неодмінно вистоїть попри будь-які бурі, що штурмують ці ступені.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті