Мистецтво не погоджуватися

Суперечка – найживодайніший інгредієнт благополучного суспільства – починає свої міркування відомий американський журналіст Брет Стівенс у лекції, прочитаній в австралійському Лоуї Інституті та надрукованій у «Нью-Йорк Таймс». Сказати: «Я згоден» – це вступити в якусь організацію, схвалити певний політичний авторитет або прийняти релігію, і на таких речах базується будь-яка спільнота. Але сказати: «Я не згоден. Я проти. Ви помиляєтеся», за принципом «навіть якщо всі навколо – але тільки не я», – це слова, які визначають індивідуальність, забезпечують свободу, заповідають нам толерантність, розширяють перспективи, загострюють нашу увагу, активізують прогрес, роблять демократію дійсною, додають надії та завзятості пригнобленим людям. Почавши з такого пафосного зауваження, Брет Стівенс одразу окреслює проблему, зазначаючи, що нинішнє суспільство (він, звісно, бере за приклад своє рідне – американське) насправді ще не навчилося по-справжньому говорити «Ні!». Всюди лунають протести з того чи іншого приводу, але вони зумовлені скоріше нашими упередженнями, ніж глибоко осмисленими переконаннями. Забобони, що їх люди не можуть подолати через звичку пристосовуватися до панівної думки, призводять до поляризації в суспільстві й навіть особистому житті: наприклад, говорить журналіст, половина республіканців і третина демократів нізащо не погодяться, щоб їхня дитина одружилася з представником чи представницею «не свого» політичного табору. Люди «споживають інформацію» через фільтри обраних ЗМІ та уподобаних груп у соціальних мережах. Проблемою є певна систематична думка, натомість маємо справу з купою окремих фактів, що під тим чи іншим «ідеологічним соусом» вмонтовуються в картину світу, послужливо намальовану перед нашими очима тим чи іншим інформаційним ресурсом.

Прийнято вважати, що люди тим ліпше щось уміють, чим частіше це роблять. Та не так буває з нашою «альтернативною думкою»: від неї хрипнуть наші голоси, але вона не зачіпає нашого мислення і ще менше спроможна вплинути на нашу точку зору, змінити її в руслі відкритої істини чи бодай здорового глузду. 

Брет Стівенс згадує своє навчання в університеті Чикаго. І він зі вдячністю говорить про важливе вміння, яке тоді засвоїв: «Я не впевнений, що ми навчалися того чи іншого предмета. Що ми робили, так це читали серйозні книжки, які спонукали нас до серйозних запитань. Це було вправляння у прискіпливому запитуванні. Чути і розуміти. Запитувати і не погоджуватися з відповіддю. Не ставитися до жодного твердження як до священного і до жодного заперечення як до негідного – ось чого навчили мене в університеті. І ще одне: кожна велика ідея – це вражаюча суперечка з іншою великою ідеєю». Сократ сперечається з Гомером. Арістотель – з Платоном. Локк – із Гоббсом, а Руссо – з обома ними. Ніцше – з усіма. Вітгенштейн – сам із собою. Це не особисті суперечки. Вони не є безпосередньо політичними у звичайному розумінні того, що таке є політика. Іноді вони відбуваються на часовій відстані в десятиліття або й століття. А що ще важливіше – вони не базуються на непорозуміннях, на тому, що один мислитель не опанував думки іншого. Навпаки, вони виростають із надто хорошого розуміння поглядів опонента. Іншими словами, щоб добре заперечити, слід спершу добре зрозуміти. Слід читати заглиблено, слухати уважно, придивлятися пильно. Треба віддавати ідейному супротивникові всіляку моральну шану, навіть симпатизувати його мотивам і йти поруч із ним в його напрямку думки. І залишати за ним шанс переконати тебе. Це є мислення ліберальної демократії, наполягає Брет Стівенс. І для того, щоб вільне суспільство нормально функціонувало, треба щоб такий спосіб мислення був не формальною догмою, а принципом виховання людей, персональною звичкою кожного, хто вважає себе свідомим членом такого суспільства.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті