Не жаліти себе, що б не сталося

Цього року українські військові, які зазнали тяжких поранень в АТО, зокрема втратили руки або ноги, вдруге братимуть участь у 42-му Марафоні морської піхоти США. Ніщо не завадило нашим бійцям наполегливо тренуватися, щоб ще раз довести всьому світу – українців не подолати. 

Серед  незламних, які представлятимуть нашу країну, і демобілізований боєць Юрій Дмитренко. З 2014 року проходив службу за контрактом у 54-му окремому розвідувальному батальйоні. Разом з побратимами виконував завдання у Маріуполі, Водяному, Чермалику, Горлівці, Артемівську, Торецьку, Попасній, Троїцькому, Первомайську, Золотому. Постійні бойові виходи, переміщення, майже щоденні зіткнення з ворогом – тобто життя на вістрі небезпеки. Так тривало півтора року. Доки одного разу не пролунала чергова команда.

– Одна з наших розвідгруп прочісувала сіру зону. Двоє з чотирьох людей підірвалися на розтяжці, спрацювала так звана «монка». Почався обстріл. Моя група була за кілька кілометрів, тож саме ми рушили їх евакуйо­вувати на БТРі. Уже не на нашій території довелося рухатися тихо, без техніки. Коли дісталися до хлопців, я, як розвідник-кулеметник, ішов трохи позаду, бо мав прикривати інших. Хоч йшов тією ж стежкою, але мені не пощастило. Підірвався... Інший товариш теж зазнав тяжких поранень. А мій командир сержант Павло Литвиненко від отриманих поранень, на жаль, загинув, – пригадує Юрій. 

Далі – тривала реабілітація. В госпіталі Юра почав займатись спортом. Вперто і впевнено, день у день, на грані своїх можливостей йшов до мети – впевнено стояти на ногах. Сьогодні ж важко повірити, що таке під силу й здоровій людині, коли спостерігаєш за цим хлопцем. Бігова доріжка, штанга, велосипед, гребля, м’яч – не існує нічого, з чим би він не впорався. 

Про марафон Юра дізнався ще минулого року. Та тоді не брав у ньому участі, бо ще не міг бігати на своєму протезі. Але постійні тренування й неймовірна сила волі дозволили хлопцю цього року готуватися виборювати першість на марафоні морських піхотинців на дистанції 10 кілометрів. Крім того, Юрій став учасником третього етапу Проекту підтримки протезування в Україні, завдяки якому отримав біговий протез. Спортивний протез призначений саме для бігу, він дає можливість повноцінно тренуватися і бігати на будь-яких дистанціях.

– З повсякденним протезом бігати не дуже зручно, він створений для побуту. Хоча я і з ним займався бігом, і саме з ним проходив добір до марафону. Але більш-менш комфортно було не більше двох кілометрів, – розповідає боєць. – Тепер у мене верхня частина протезу українська, стопа – німецька. Взагалі всі стопи, які є в Україні – закордонні. І це найголовніша функціональна частина моєї нової ноги.

Подібні проекти, коли чимало наших хлоп­ців втрачають здоров’я на сході країни, є надзвичайно важливими. Реабілітація військових саме завдяки спорту допомагає їм відновитися і фізично, і морально після поранень. Зосередитися, зібрати всю волю в кулак і бути сильнішими, навіть ніж раніше. На думку Юрія, завжди приємно встановлювати свої нові спортивні рекорди, визначати нові цілі. Головне – не стояти на місці. А ще – не треба жаліти, треба примушувати людину продовжувати повноцінне життя, хай би там що.

– Я не терплю жалості, не даю жаліти себе і не жалію інших. Ти маєш працювати над собою, а не жаліти себе, що б не сталося!

Це головне кредо нашого героя. 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті