Побратими завжди поруч

Рік він проходив у формі, що просякла кров’ю поранених, яким він подав допомогу. Жоден із них не загинув. 

Двадцятишестирічний командир мотопіхотного взводу молодший лейтенант Вадим Балюк на вручення недержавної нагороди «Народний герой України» приїхав з передової, з Пісків, що на Донеччині. Там він разом з побратимами на відстані 500-700 метрів від ворога тримає позицію, аби «сєпар» ні на крок не продвинувся вперед. 

До війни чоловік служив фельд’єге­рем в одній із сімферопольських військових частин. Під час окупації Криму лише четверо військовослужбовців Центру військ берегової оборони з понад трьохсот залишилися вірними присязі – серед них і Вадим. Після повернення на материкову Україну він спочатку потрапив до патрульної служби в Івано-Франківську, потім його відправили до Львова охороняти радіолокаційну станцію. Згодом служив на посаді гранатометника в чернівецькому батальйоні територіальної оборони, який тоді лише формувався. І вже звідти – до 57-ї бригади, де після виходу з Дебальцевого було багато втрат і потрібні були люди. Так Вадим став водієм-санітаром. 

Він був неабияк радий цьому призначенню, адже тривалий час просився на війну, проте його командир неодноразово рвав рапорт і говорив, що ще навоюється. 

В медроті Вадим досить швидко ввійшов у курс справи, адже там служать професійні медики, які постійно пояснювали йому, що й до чого. Потім чоловіка перевели до 34-го батальйону, до роти «Змія», що базувалася в Зайцевому. Але тут він був уже на посаді командира взводу медичного забезпечення. Перше, що довелося там робити, – витягувати із «сірої зони» тіло загиблого... 

– Я й під Горлівкою витягав людей, дякуючи своєму екіпажу та «мотолизі», – так ми називаємо наш багатоцільовий легкий бронетранс­портер. За час служби санітаром жодна людина, яка пройшла через мої руки, не загинула. Хоча ми й працювали на позиціях, які постійно обстрілювалися. Вивозили поранених броньованою технікою, яка сама по собі вже мішень. В мотолизі броня, як відомо, тонесенька. Проте їхали, подавали першу медичну допомогу, стабілізували, перемотували просто у плині бою. Як же інакше? – розповідає Вадим.

Із Зайцевого Балюк поїхав на тримісячні офіцерські курси до Львова, після яких його направили до 34-го батальйону 57-ї бригади командиром взводу. До речі, у взводі Вадим – наймолодший, хоча й командир. Найстаршому бійцю – 44 роки. Проте він на свій вік не зважає, та й підлеглі прийняли по-братерськи тепло. Вадим упевнений, що неабияку роль у цьому відіграли курси. Підготовка була така серйозна, що навіть спати доводилося лишень по три години. Воно й не дивно. Стрільба з БМП-1, БМП-2, зенітки, з усіх видів озброєння, вранці, вдень та вночі. Чоловік зізнається, що він навіть в Зайцевому стільки не стріляв.

Тут, у Пісках, ворог не соромиться використовувати будь-яке 

оз­­­б­ро­єння, і жодне перемир’я йому не указ. Першого пораненого мали того ж дня, що приїхали. Тоді молодший лейтенант Балюк пішов на одну з позицій перевірити, як облаштувалися бійці. Щойно зайшов – почався обстріл. «Трьохсотий». Подавав йому допомогу і разом з іншими бійцями витягнув із-під обстрілу.

– Війна – це завжди страх, який не полишає тебе з першого дня. Проте це не найбільша проблема. Головне – контролювати емоції й не показувати їх хлопцям, які чекають від тебе зваженого командирського рішення, – говорить Вадим.

У людній залі героя зустрічали оплесками. А він, піднімаючись по нагороду, думав: «Хто такий герой? Чому я, а не хтось інший? Чим мої вчинки героїчніші, ніж вчинки інших?». Вадим Балюк твердо знав, що він отримує орден не за себе, а за кожного свого бійця. Його побратими завжди поруч. Надзвичайно втомлені, зціпивши зуби, вони все одно працюють. Вночі воюють, вдень копають. На межі людських можливостей захищають свою країну, свої родини, свої переконання. Без них його, Вадима Балюка, просто вже б не було, як і миру тут, у нас у тилу.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті