Навіяне давниною

У ці дні літературна громадськість відзначає 95-річчя відомого письменника Юрія Трусова (1914 – 1991). В Одеській обласній організації Національної спілки письменників України відбувся літературний вечір, присвячений цій даті.

Юрій Трусов належить до тих письменників, усю творчість яких навіяно історією, стародавніми легендами, самим духом Українського Причорномор’я. Своїми набутками він немовби сотворяв, талантом майстра облагороджену легенду Одеси, тож чи варто дивуватися, що тепер він і сам приходить до молодого покоління одеситів, як одна з її захоплюючих легенд.

Перші вірші Юрія Сергійовича з’явилися у періодиці ще в тридцяті роки. Більшість із них була просолена вітрами морської романтики, якою він жив, яка дарувала йому натхнення і від якої ніколи, навіть у найзріліші роки прозаїка-романіста, не відрікався. Освіту свою він здобував у політехнічному технікумі, потім – на літературному факультеті вчительського інституту. Але до кінця днів своїх був переконаний, що курс істинно життєвих наук пройшов у «морських університетах», завдяки яким, сходинка за сходинкою, осягав премудрості роботи корабельного кочегара, учня моториста, моториста, а потім уже й суднового механіка...

Так вже визначено було авторові, що більшість творів його першого поетичного збірника «Утро на берегу» становили вірші, написані у проміжку між боями, олівцем, вставленим у гільзу патрона. А з’явитися він зміг лише у серпні 1945-го, лягаючи на книжкову полицю творів непередбаченого літературним реєстром покоління – фронтових поетів. До речі, з поезією Юрій Сергійович не розлучався ще довго, власне, до кінця життя. Услід за першим збірником, з’явилися його книги: «На вахте», «Родной берег», «Морская былина»... І все ж таки по-справжньому в літературу він увійшов як прозаїк. Причому сам факт його переходу до прози я назвав би такою собі «невипадковою випадковістю». Чому? Поясню.

Річ у тому, що на початку 50-х, захопившись минулим нашого міста і краю, Юрій Трусов почав вивчати великий прошарок історичного матеріалу, готуючись до створення поеми, назвою якої мала стати назва міста і фортеці в ній – «Хаджибей». Однак, ознайомившись із архівними документами та дослідженнями істориків, поет раптом відчув, що не в змозі буде творчо реалізувати увесь цей матеріал не лише у скромній формі поеми, але навіть при створенні віршованого історичного роману. І тоді він вирішив спілкуватися зі своїм читачем на цю тему суворою прозою.

Тепер уже з повним правом можна вважати, що саме це рішення визначило усю подальшу творчу долю Юрія Трусова. Повість «Падение Хаджибея» стала першою книжкою його, нині добре відомої трилогії «Хаджибей», до якої увійшли також романи «Утро Одессы» і «Каменное море». Спорідненим у сюжетній основі своїй із цими набутками варто вважати і роман «Зеленая ветвь». Усі ці книжки, власне кажучи, є своєрідним художнім дослідженням історії освоєння українськими, російськими та іншими поселенцями Північного Причорномор’я, яке колись входило до складу Київської Русі. У степах його пліч-о-пліч боролися воїни російської армії та полки українських козаків. А поруч із такими суто літературними та напівлітературними персонажами, як Семен Чухрай, Василь Зюзін, Кіндрат Хурделиця та іншими узагальненими образами козаків і учасників гайдамацького повстання, яке увійшло в історію за назвою «Коліївщина», ми зустрічаємося із відомими історичними діячами того часу: О. Суворовим, М. Кутузовим, Г. Потьомкіним, П. Пестелем, що надає творам особливої вірогідності. Досить яскраво відображено тут і образи учасників таємного грецького визвольного товариства «Філікі Етерія», декабристів із «Південного товариства», представників польського національно-визвольного руху; словом, відтворюється уся палітра військово-політичного та громадського життя описуваних часів.

Роман-трилогія «Хаджибей» – твір по-справжньому талановитий; пізнавальний, виховне значення якого, мабуть, важко переоцінити. На цьому сходилися усі: і видавці, і рецензенти, які оцінювали роман у пресі, і педагоги, які використовують цей твір за програмою «література рідного краю», а також у позакласному читанні. І все ж таки цілком очевидно, що роман «Хаджибей» усе ще чекає на своїх ґрунтовних, мудрих дослідників; що місце та значення його у сучасному літературному процесі – я писав про це одразу ж послу виходу роману з друку, і стою на цьому зараз – ще тільки буде визначене літературознавцями, можливо, десь у недалекому майбутньому. Точніше буде сказати, що їхня справа – зафіксувати той істинний стан речей, який закріплено самими творами письменника, їх художнім та громадським значенням.

Однак внесок Юрія Трусова у сучасну прозу зовсім не обмежується названими творами. Як не згадати його повість «Даль», що з’явилася ще у 1975 році, в якій автор, одним з перших в Україні, звернувся до джерел нової сфери людської діяльності – космонавтики? Тривала й плідна дружба поєднувала письменника із колективом Одеського селекційно-генетичного інституту. Впродовж багатьох років його як письменника, і просто як мислячого землянина, що дбає про майбутнє нашої цивілізації, захоплювали пошуки селекціонерів та генетиків, з якими пов’язує свої надії усе людство. Тому не дивно, що ця дружба і це захоплення у кінцевому рахунку матеріалізувалися, спочатку в романі «Когда рядом друг», а потім і в романі «Проникновение в тайну», які гідно оцінені і читачами, і критикою.

Запам’ятався шанувальникам таланту Юрія Трусова і його збірник повістей та оповідань із символічною назвою «Встреча с мечтой», який вийшов з друку напередодні 70-річчя письменника. До речі, до цього ж ювілею було перевидано і роман-трилогію «Хаджибей». Своєрідним продовженням творчих досліджень історії нашого краю став і роман «Золотые эполеты», який з’явився вже у 2004 році, тобто через багато років після смерті письменника, у якому відтворюються сторінки участі Українського Чорноморського козацтва у Кримській війні 1853-1856 років, а також показано саму долю цього воїнства, його місце в історії українського народу. І доводиться лише шкодувати, що ця книжка, під робочою назвою «Казачий корень», майже дванадцять років пролежала у видавничих столах, доки, нарешті, побачила світ у редакторській підготовці вдови автора, письменниці Лідії Селютіної.

Пам’ятаю, напередодні 75-річчя Юрія Трусова я поцікавився, над чим він працює. І тоді письменник сказав, що на письмовому столі його перебуває незавершений рукопис «великої книги», який поки що не має назви, але яку сам він умовно називає «Книгой со страницами войны». Якось вже так вийшло, що у своїх великих творах до теми Великої Вітчизняної війни фронтовик Юрій Трусов практично не звертався. Але, як він сам вважав, нехай навіть на схилі віку, а настав час, коли «все пережитое на войне, а затем сотни раз осмысленное и переосмысленное в послевоенные годы», зрештою, має викристалізуватися у певні, зовсім конкретні образи, почуття, сентенції. Тоді Ю. Трусову ще навіть важко було визначити жанр цієї книги; що це буде: художній твір, публіцистичні роздуми та замітки, чи просто есе письменника, який побачив життя, про війну та мир, про людей та нещадний час. Або, можливо, утвориться синтез усіх існуючих жанрів, завдяки якому тільки й можна висловити усе те, що прагне сказати колишній фронтовик, звертаючись зі своїми міркуваннями тепер уже до післявоєнних поколінь. Як би там не було, а Юрій Сергійович вважав, що час такої книги не лише для нього, але й для його читачів, настав.

Уже після смерті письменника я запитав у його вдови Лідії Яківни, чи зберігся рукопис цієї книги і яка його доля. І Лідія Яківна повідомила, що завершити свою «Книгу со страницами войны» Юрій Сергійович не встиг. «Однак, – сказала вона, – у домашньому архіві залишилося чимало цікавих спогадів про тих, з ким Юрій Сергійович ділив солдатський хліб, про письменників-фронтовиків, які, повернувшись із фронту, відроджували свою творчість вже у післявоєнній Одесі. Тепер я працюю над упорядкуванням цих спогадів та окремих розділів і дуже хочу сподіватися, що знайдеться видавець, завдяки якому ця книжка теж побачить світ».

Зараз, відзначаючи вже 95-річчя з дня народження Юрія Трусова, теж хотілося б висловити надію, що усе те краще, художньо та історично цінне, що залишилося у письменницькому архіві, у кінцевому підсумку, знайде свого читача.

Выпуск: 

Схожі статті