ШіСТДесята молодість музею

Тут можна торкнутися історії багатостраждального степового краю. А вслухавшись у неї – почути ревище жорстоких двобоїв між тиверцями (вугличами, що займали землі у куті від Дунаю до Дністра) і незчисленними полчищами Дарія, котрі, підкоривши Західну та Малу Азію, ступили на території східних слов'ян, де, зрештою, й були потрощені, безславно закінчивши свій завойовницький шлях.

Переходячи з рук в руки, ця бессарабська сторона, що знаходиться й понині на багатовіковому шляху «з варяг у греки», закарбувала у своїй пам'яті й важку ходу легіонів римських гоплітів, й хижий посвист половецьких і татаро-монгольських стріл, турецьких, а в недалекому минулому – румунських нагаїв. Скрижалі, на котрих вівся тутешній літопис, замішані на густій крові і гіркому поті, ратній звитязі і важкому труді праслов'ян та східних слов'ян, їхніх наступників – козаків-українців, росіян, що рятувалися від кріпацтва та церковних реформ, болгар, молдаван, гагаузів, котрі не воліли впрягатися у давке турецьке ярмо.

І сива, як лунь, і новітня історія знаходить своє відображення у численних експонатах, розміщених у кількох залах Татарбунарського районного історико-краєзнавчого музею, одного з найкращих подібних закладів Одещини, що цими днями відзначає своє шістдесятиріччя.

Тут практично щодня немало відвідувачів. Особливо зараз, коли вшановується пам'ять учасників Татарбунарського повстання проти гніту боярської Румунії, з часу котрого минуло 85 літ.

– Власне, музей і почався з кімнати у старому приміщенні Будинку культури, де вирішено було зосередити все, що документально чи у конкретних речах свідчило і відображало грозову осінь 1924-го, – розповідає нинішній директор закладу Дмитро Арсеній. – Батьком музею ми вважаємо секретаря Ізмаїльського обкому Компартії України Павла Васильовича Козирєва (до територіального укрупнення 1954 року на території сучасної Одещини існувало дві області: власне, Одеська й Ізмаїльська. У складі останньої знаходився Татарбунарський район).

Так от, Павло Васильович, людина культурна, високоосвічена, справжній патріот краю, зустрічаючись з тоді ще живими учасниками Татарбунарського повстання, працюючи в обласному і районних архівах, книгозбірнях, почав накопичувати матеріали, котрі згодом, з допомогою фахівців, систематизував і оформив у першу експозицію. Він же розробив першу лекцію про повстання та долі повстанців, котра збирала силу – силенну люду чи то в благеньких повоєнних клубних залах, а чи просто неба. Між іншим, один, окрім музейного, примірник цієї лекції 1949 року, друкований на трофейній машинці "Ундервуд", Дмитро Деомидович Арсеній ревно зберігає у власному архіві.

Минали роки. Люди зносили до музейної кімнати все нові й нові артефакти, що стосувалися не лише Татарбунарського повстання, але й археології, етнографії, подій Великої Вітчизняної війни і тутешнього великого, багатогалузевого колгоспу імені Татарбунарського повстання, організованого талановитим керівником, могутнього духом людиною Василем Захаровичем Туром. Саме з його ініціативи було об’єднано в єдине ціле кілька дрібних господарств з самих Татарбунар та з сусідніх сіл Борисівки і Глибокого. Близько 19 тисяч гектарів колгоспних земель межували не тільки з низкою сусідніх господарств, але і з сусідніми Кілійським, Арцизьким та Саратським районами.

Вже наприкінці 50-х– початку 60-х років минулого століття Тур налагоджує тісний зв'язок з аграріями – науковцями, результатом чого стають небувалі для посушливого степового краю і водночас стабільні, у 30 – 40 центнерів з гектара, врожаї зернових культур, по 50 – 70 центнерів на круг дає кукурудза, по 60 – 80 – виноград, по 300 – 400 центнерів – овочі, високорентабельним робиться м’ясо-молочне поголів’я великої рогатої худоби, свинарство, вівчарство, птахівництво. Вже у ті часи колгосп перетворюється на агропромислове підприємство із замкнутими виробничими циклами, маючи у власному розпорядженні невеликі, але добре технічно обладнані заводи з виготовлення ковбас і копченостей, олії, соків, фруктових та овочевих консервів, молокопродукції, вина і виноматеріалів, хліба і хлібобулочних виробів. Увесь цей потужний, унікальний для всього тодішнього СРСР механізм обертався довкруж вдумливих спеціалістів-професіоналів вищої та середньої ланки, дбайливо підібраних Туром з-поміж випускників сільськогосподарських вузів, технікумів, закладів професійно-технічної освіти. Кожен з кількох тисяч членів колгоспу мав чітко окреслені функціональні обов'язки, завдання на кожен робочий день та на перспективу. отримував солідну заробітну плату (у грошах, а не в трудоднях), користувався тим, що сьогодні зветься "соціальним пакетом", гарантованою відпусткою (при бажанні з відпочинком за пільговими путівками на чорноморській базі колгоспу або в інших санаторіях та будинках відпочинку), гарячим харчуванням за символічну плату, дитячими садочками, спортивними залами тощо.

То ж логічно, що у другій кімнаті, виділеній для музею, було розміщене експозицію, присвячену ордена Леніна колгоспові імені Татарбунарського повстання, його працьовитим людям і керівникові – Герою Соціалістичної Праці Василеві Захаровичу Туру.

– Цікава історія переселення музею у те просторе сучасне приміщення, де ми зараз знаходимося, – говорить Дмитро Арсеній. – На правлінні вирішено було звести колгоспний Палац спорту з універсальною залою, роздягальнями, душовими, суддівськими і тренерськими кімнатами. Одноповерхова будівля, що росла на очах, не зовсім подобалася В.З. Туру і головному архітекторові району М.Д. Михайлову. Думав-думав Михайло Данилович і якось, після чергових спільних відвідин об’єкта, каже голові:

– Василю Захаровичу, музей у нас тулиться у двох пристосованих приміщеннях старого Будинку культури. А що коли із сучасних полегшених конструкцій добудувати другий поверх і розмістити його там.

Ідея сподобалася Туру. А коли у 1984 році, після оформлення приміщень другого поверху майстрами Одеського художнього фонду, тут розмістили всю експозицію, стало зрозуміло, що це – не музей однієї історичної героїчної події чи одного унікального господарства – це музей району, краю...

До речі, з новоствореним закладом тісно переплелася доля ще однієї людини – одеського художника Віктора Олексійовича Шарапенка. Сталося це так. Коли в обласному центрі закривали планетарій, де на постійній основі розміщувалися його твори, митцеві сказали:

– Картини забирай куди хочеш.

Він вирішив подарувати 50 різножанрових робіт татарбунарцям. Так в історико-краєзнавчому музеї, окрім археології, історії Татарбунарського повстання, бойової слави, історії колгоспу, району, спортивної слави, народної творчості, експозицій і меморіальної кімнати Василя Захаровича Тура, з'явилась ще й картинна галерея, котру Віктор Шарапенко поповнював новими творами. допоки не пішов з життя…

А робота над удосконаленням і розширенням експозиції не припиняється ні на мить. Зараз головна турбота директора – дооформлення зали історії населених пунктів району. Адже тут ще багато неточностей, неузгоджень. Чомусь, наприклад, розхожою є на сьогодні думка, що до 1812 року, коли ця частина Бессарабії, в результаті російсько-турецьких воєн стала складовою Російської імперії, тут були голі дикі степи. І мало хто задумувався над тим фактом, що історичні назви більшості сіл району мають тюркське походження: Чишма (Струмок), Бакшалія (Баштанівка), Шагани, Золокари, Тузли, Акмангит тощо. Тобто, поселення виникли набагато раніше, ніж у 1812 році. "Скажімо, вважається, що село Глибоке (Іскипулос) було засноване приблизно у 1818-1819 роках, – каже Дмитро Арсеній. – А от до мене приїхав тамтешній житель і привіз фото надмогильного хреста на цвинтарі, де чітко видно рік захоронення – 1704. Раз тоді вже був цвинтар, значить було і поселення. Або, скажімо, самі Татарбунари (назва, до речі, теж тюркського походження). Автори деяких робіт вважають, що містечко було засноване 1809 року, в той час, як воно позначене з аналогічною назвою на турецьких військових і цивільних картах XVI-XVII століть. Тобто, роботи у цьому напрямі – непочатий край…

Турбує ще одна проблема, – веде далі Д. Арсеній. – Ми створили Книгу пам'яті земляків, що полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни. А ті, хто повернулися живими… Багато з них – зранені і скалічені. На їхні плечі ще лягло стільки, що не дай Боже. Про них не те, що забули, але, скажемо так – згадують епізодично, двічі-тричі на рік. Це про живих, яких уже на пальцях можна перелічити. От ми й вирішили, з допомогою сільських і селищних рад відновити, а точніше – створити ще одну Книгу пам'яті, куди занести імена жителів району, які воювали, а померли уже в мирні роки, чесно й самовіддано потрудившись на благо рідного краю, підприємства, організації чи установи. Так що працюємо, бо, як казав незабутній Василь Захарович Тур, зупинятися не можна. Коли рухаєшся вперед – молодієш…

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті