Чи будуть пам'ятати паустовського, або чому плакала дівчинка?

(до 42-ї річниці пам'яті К.Г. Паустовського)

Я не знаю, в чем очарование мест,

связанных с памятью замечательных людей.

Но оно бесспорно.

К.Г. Паустовский. «Ветер скорости».

Одеса – унікальне місто, яке породжує та радо приймає великі таланти, – живе у спогадах та шедеврах, зачарованих її красою творців.

Серед багатьох славетних письменників, які створили її поетичний образ, не мерхне ім'я Костянтина Паустовського – романтика жорстокої епохи, який радів, що його чомусь вважають одеситом.

Одеса не забула свого літописця. Вона вперше у світі присвоїла ім'я цього письменника одній із міських бібліотек (1969 р.), а потім і вулиці в одному із нових районів міста. У 1990-ті шанувальники його творчості об'єдналися у товариство «Світ Паустовського» і створили музей на його улюбленій вулиці Чорноморській. Це поруч із будинком, де він мешкав у 1920 роки, на якому встановили меморіальну дошку із барельєфом письменника (скульптор Н. Коніщев). А нині, наприкінці першого десятиліття нового століття, його ім'я ожило у назві сквера, що розташований на прибережному плато. У «Саду скульптур» літературного музею встановлений поки-що єдиний у світі пам'ятник (скульптор Олег Черноіванов). На мармуровому постаменті Паустовський постав у образі загадкового Сфінкса. Він, як і усі книжки письменника, таємницю яких можна осягати нескінченно, покликаний зберігати частину історії наших предків, мудрість та гідність.

Іноді хочеться взяти книжку «Время больших ожиданий» – головну книжку Паустовського про Одесу 1920-х років, яка поставила його серед творців «одеського світу», – вийшовши із музею, читаючи та шукаючи зміни, піти повз маленьку обсерваторію Олександрівського парку через Грецький міст на Ришельєвську, 2. Будинок не зберігся, зруйнований війною, але він пам'ятний тим, що там, у інформаційному відділі Опродкомгуба, працював Паустовський. Потім піти на Дерибасівську, 10, куди відділ переїхав.

Далі сторінки цієї книжки поведуть до одного із головних для одеситів пам'ятних місць, осяяних іменем цього чудового письменника, – до особняка поруч із Воронцовським палацом, де в редакції газети «Моряк» він працював відповідальним секретарем.

Давайте повз Новий ринок поїдемо і до млина Вайнштейна на Пересипу, де Паустовський «необыкновенно трогательно притворялся, что он в тропиках». Але нам вдаватися не треба. Літо цього року дуже жарке та дощове.

І у віддаленому від Одеси Овідіополі ми знайдемо відблиск думки письменника. Якщо ж із музею берегом моря ми підемо у напрямку Аркадії, до 16-ї станції Великого Фонтана, повз монастир до дачі Ковалевського та Сухого Лиману, а далі до Лібенталів та Санжейки, то ми завершимо свій шлях стежкою Паустовського, своєрідним Золотим кільцем, яким оперезана Одеса, захоплюючись та відчуваючи на собі чарівність внутрішнього світу цього письменника, красу та виразність його прози і ту «поезію душі та життя», вірність якій він проніс через свою творчість.

Переконавшись у тій же чарівності одеських місць, пов'язаних із літературною пам'яттю про Паустовського, можна бути щасливим і тому, що про нього пам'ятають і в далекому Созополі. У 1959 році на запрошення болгарських письменників Костянтин Георгійович відвідав Болгарію. У серпні 1975 року на мисі Колокіта навпроти острова Св. Івана одна з хатин із дикого каменю, що слугувала рибалкам укриттям від холодів та вітрів, була перетворена на меморіал Паустовського.

Трапилося це, звичайно, не лише тому, що він п'ять днів гостював у Созополі, після повернення на батьківщину письменник у своїх нарисах «Живописная Болгария» і «Амфора» опоетизував цей чудовий куточок країни. Завдяки тому, що вони були перекладені багатьма мовами, Созопол привертає тисячі людей і запам'ятовується у їхній свідомості, як романтичне місто зі світовою популярністю.

Люди ж, для яких їхні прибутки привабливіші, ніж куточок природи, музей не зберегли. Та ж причина змушує нас тривожитися за долю одеського меморіалу Паустовського. Але з'явилася надія, що його созопольський побратим відродиться.

На честь 50-річчя нарису «Живописная Болгария» і 35-річчя першого у світі музею Паустовського в Болгарії, у дворику одеського музею у день 42-річчя пам'яті письменника відбулася зустріч. Після привітальних слів Дмитра Терзі – директора Всеукраїнського центру болгарської культури та Петра Пінті – голови Одеського болгарського товариства, майстри художнього читання, артистки Одеської філармонії Олена Куклова та Лариса Хоніч зачарували читачів особливою принадністю його нарисів. Перед нами постала країна Болгарія та місто Созопол. У це місто справді неможливо не закохатися, як закохався в нього Паустовський.

Авторові цих же рядків випала честь провести екскурсію музеєм у Созополі за допомогою нарису «Созопол: мемориал Паустовского» Веніаміна Каверіна, який побував там у рік десятиліття пам'яті Костянтина Георгійовича (1978).

Часто відвідувачі нашого музею запитують: чому так люблять Паустовського, чому так оберігаються місця, пов'язані із пам'яттю про нього і чи будуть пам'ятати його через сто п'ятдесят і більше років? Міркування наші приводять до загальної думки – привертає він тим, що писав про велике та прекрасне, що книжки його незмінно викликають почуття ніжності та симпатії, він хвилює, допомагає піднятися над власним життям, заважає жити дрібно. Та й нікуди не поділася та вишукана мова, якою Паустовський висловлювався із читачем. І ще важливо те, що він вміє дарувати надію.

А ще має щасливу особливість – він легко прокладає шлях до сердець його шанувальників. Одного разу після екскурсії музеєм учні 4-6 класів слухали легенди про квіти на клумбах пам'яті Паустовського, його казки. І брали участь у дискусії про те, чи правий він був, стверджуючи, що казка буде жити завжди. Дітям не хотілося залишати музей, і одна учениця мене запитала:

– А можна мені привести до музею мою маму?

Відповівши ствердно, я подумала, що вже, якщо «плем’я молоде» показує батькам своїм шлях до музею, то пам'ять про письменника не згасне.

А одного разу я була свідком того, як збулися слова Паустовського, що в серці кожної людини є прихована струна, і вона обов'язково відгукнеться навіть на слабкий поклик прекрасного.

Я бачила, як гірко плакала дівчинка. Було це в школі № 56 наприкінці весни цього року. Вчителька літератури Людмила Олександрівна Ревенко запросила учнів дев'ятих класів до актової зали послухати читання новел Паустовського «Сніг» і «Телеграма» у виконанні артистки філармонії Олени Куклової.

Ідеально поєднувалися із темою новел твори Е. Гріга та М. Римського-Корсакова у виконанні солістки філармонії Ганни Слободяник, а також музика Чайковського та Рахманінова – видатних ліриків, неперевершених майстрів відображення душевного світу людини, натхненно переданого талановитою грою піаніста, соліста філармонії В'ячеслава Янченка.

Саме цей гармонійний сплав слова та музики у фіналі новели «Телеграма», коли учні зрозуміли, що героїня її – стара вчителька, померла, так і не побачившись востаннє із єдиною донькою, померла на руках чужих людей, змусив їх захвилюватися, і гіркі сльози полилися з очей Світлани Мостової. Вона заплакала ще голосніше, коли згадала про свою брутальність; про те, що ми не вміємо цінувати добро; що занадто пізно приходить розуміння того, як часто робимо боляче близьким. Плакали і її подруги Юля, Оля, Іра… В їхніх очах вона бачила співчуття та співпереживання. Вражена новелою письменника, дівчинка одразу ж після повернення до класу своє враження довірила аркушеві паперу.

І ми можемо не сумніватися – осяяні світлом Паустовського, ці діти завтра нікого не обдурять, не забудуть написати листа матері. Ми можемо бути спокійними – їхнє життя не пройде марно.

Выпуск: 

Схожі статті