Голлівуд? Одеса!

Нещодавно відбувся передпрем’єрний показ нового фільму російського режисера Володимира Аленікова «Війна принцеси». Режисер особисто представив картину, зняту в Одесі, про що наша газета вже розповідала читачам. Після показу 

В. Аленіков охоче погодився дати інтерв'ю кореспондентові «ОВ».

– Володимире Михайловичу, Ви довго працювали в Голлівуді, знімали там. Не кожному режисерові вдається таке… 

– Можна сказати, що мені пощастило. Моя картина про Одесу – «Биндюжник і Король», за мотивами творів Бабеля, – мала успіх на міжнародному фестивалі в Лос-Анджелесі. Але якщо щиро, в Голлівуді по-справжньому зробили кар'єру дві людини з Росії – це Андрон Кончаловський і Тимур Бекмамбетов. У мене ж були тільки дві картини зі скромним бюджетом.

– А що це за фільми? 

– У 1991 році я зняв картину «Феофанія, яка малює смерть».  Це був перший радянсько-американський трилер. Події відбуваються в глухому селі, оточеному лісом, у часи на стику пізнього язичництва та раннього християнства. З'являється православний священик Агафангел, який намагається навернути селян у християнську віру. Йому чинить опір язичник Григорій, якого зіграв американський кіноактор Джордж Сигал, однофамілець Стівена Сигала. А головна героїня фільму Феофанія, – її зіграла моя дружина акторка Тамара Тана, – знахарка, цілителька, що перейняла свій хист від батька. Ну, а оскільки часи тоді були дикі, то її всі вважали відьмою. До речі, крім американців, фільм створювався за участю Одеської кіностудії, яка змогла забезпечити нас практично всім, крім плівки й апаратури. 

У 2003 році я зняв другий драматичний трилер – «Пістолет (з 

6-ї до 7.30 вечора)». Ця картина здобула чимало нагород. Вона вийшла близько 10 років тому, коли ще не було такої низки вбивств в американських школах, і у великий прокат не потрапила… Якщо в руках зброя, то це рано чи пізно призводить до трагедії…

Крім того, в Америці я знімав передачі, рекламу, викладав кінорежиссуру в Лос-Анджелеському університеті. 

– Володимире Михайловичу, інтернет добре опанували? 

– Сьогодні я дуже багато працюю на комп'ютері. Для мене це зв'язок з усім світом. Читаю пошту, дивлюся новини, іноді спілкуюся з шанувальниками кіно. Але намагаюся не надто захоплюватися, віддаю перевагу живому спілкуванню.

– А Ви знімалися у своїх картинах, як це практикував, наприклад, Ельдар Рязанов або Квентін Тарантино? 

– Так, було таке, у тих же двох дитячих картинах про Петрова та Васечкіна в епізодах зіграв. А через багато років у фільмі  мого сина Філа Волькена «Голлівудське сміття» виконав роль оператора. Таке буває. Але я не актор у вузькому сенсі цього слова.

– А як сьогодні ведеться головним героям «Петрова та Васечкіна»?

– Хлопці домоглися успіху. Єгор Дружинін, що зіграв Васечкіна, – хореограф і режисер, у Дмитра Баркова (Петров) – бізнес. Я з ними, як і раніше, спілкуюся, бо живу в Москві... Із цим містом мене зараз багато що пов'язує. З 2009 року я там керую Російською центральною студією документальних фільмів. У московських видавництвах виходять мої книжки російською мовою. Але маю проекти в Америці та Європі…

– Володимире Михайловичу, деякі Ваші колеги кажуть, що, мовляв, з дитинства мріяли…

– Я загорівся кіно завдяки мамі. За допомогою старої камери зняв перший свій фільм. Так, ще в дитинстві… Кіно – це щось потрясне… Щоправда, якийсь час викладав у школі. А перші картини знімав на власні гроші.

– Ви міркували над ідеєю продовження «Петрова та Васеч­кіна»? Зараз таке в моді.

– У мене був написаний сценарій «Петров і Васечкін. 20 років по тому». Але ніхто не прибіг із грішми, і нічого досі не вийшло. 

– Сподіваюся, колись пощастить зняти цю картину в Одесі. А пам’ятаєте свій перший приїзд до нашого міста?

– Це було наприкінці 60-х. Я запам'ятав на все життя, як вийшов на привокзальну площу, і тут до мене підійшов чоловік і запитав із суто одеською інтонацією: «Вам потрібен транспорт?» Мені це так сподобалося! Я сам із Ленінграда –наші два міста мають багато спільного в архітектурі та культурі. Такої атмосфери в Москві немає. Мені дуже комфортно працювати тут, мабуть, як ніде в іншому місті. 

– Одеський міжнародний фестиваль коли-не-коли та й порівнюють із «Золотим Дюком», який проходив тут наприкінці 80-х…

– Я в захваті від фестивалю! Був на ньому торік. Приємно вражений рівнем організації! Працювали волонтери, відбулися чудові майстер-класи. На багатьох фестивалях у США та Європі я нічого схожого не бачив. Чого вартий самий тільки показ «Вогнів великого міста» на Потьомкінських сходах! Це все свідчить на користь Одеси. Я всіляко пропагую цей кінофестиваль у Росії. І згадую «Золотий Дюк» 1988 року. Там було багато яскравих акторів і режисерів. Я навіть зустрічався з Марчелло Мастроянні, ми спілкувалися в Палаці моряків – говорили французькою мовою. 

Але порівнювати ці фестивалі не випадає. Зараз зовсім інший масштаб. І це заслуга організаторів, заслуга губернатора Едуарда Матвійчука. Спасибі їм!

– Ви знаєте про одеський Музей кіно? 

– Звичайно. І відвідував його не раз. Це унікальний музей, у ньому можна знайти багато корисної інформації, зокрема про мої одеські картини. Добре знаю директора – Вадима Васильовича Костроменка.

– Володимире Михайловичу, чи є у Вас нові проекти?

– Хотів би зняти фільм за своєю новою книжкою – це роман у жанрі хорор – «Сутінки у спальному районі». Презентація з успіхом відбулася в Москві. Цей жанр дуже цікавий, але в Росії він поки що не так розвинутий, як в усьому світі.

Довідка «ОВ»

Володимир Аленіков народився 7 серпня 1948 року в Ленінграді. У 1966-1967 роках навчався на французькому відділенні філологічного факультету Ленінградського державного університету. У 1967 році закінчив Вищі курси іноземних мов. Згодом працював учителем французької мови, російської мови та літератури в московській школі. Керував театральною студією, де й здійснював свої перші режисерські спроби. У 1972 році заочно закінчив режисерський факультет Ленінградського державного інституту театру, музики та кінематографії, а в 1975 році – студію драматургів Арбузова й Альошина. У 1973 році створив аматорську кіностудію «Літфільм», де й зробив свої перші фільми. Працював учителем словесності й одночасно почав писати п'єси, ставити їх у театрі. Перші свої картини («Сад», «Комітас», «Кімната сміху») в сімдесяті роки знімав поза державною монополією, власним коштом. Працював у кіножурналі «Єралаш» як автор і режисер. Крім того, Аленіков відомий як письменник.

Зняв, зокрема, такі відомі картини, як «Пригоди Пет­рова та Васечкіна, звичайні та неймовірні» (1983 р.), «Канікули Петрова та Васечкіна» (1984 р.), «Биндюжник і Король» (1989 р.), «Королі російського розшуку» (1997 р.), «Посмішка Бога, або Суто одеська історія» (2008 р.). 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті