Забуті уроки минулого замість передмови

Підходячи до кінцевої зупинки 190-го автобусного маршруту, що йде від залізничного вокзалу на селище Котовського, я завжди подумки готую себе до того, що слідом за пасажирами до салону ввійде представник благодійного фонду «Справжня щира допомога». Він проситиме гроші для хворих на рак дітей (це прохання звучить частіше за інші), на проведення складних операцій у Києві або закордонних клініках для дорослих пацієнтів. 

Довгий перелік діагнозів і лікувальних установ, куди безуспішно зверталися родичі хворого, не залишає сумнівів щодо вкрай тяжкого становища вітчизняної медицини. Бо в усьому світі родичам тяжких пацієнтів лише в особливих випадках доводиться збирати гроші самотужки. У нас же це перетворилося на страшну повсякденну рутину. 

Слідом за представниками фонду до автобуса часто заходить хтось із переселенців, що залишилися без даху над головою. Їх легко відрізнити від професійних жебраків: прохання про допомогу не звучать, як заздалегідь вивчений текст. Кожне слово їм дається з великим зусиллям. 

Іноді заходять старі, яким бракує сьогодні навіть на хліб. Вони й говорити часто не можуть. Тільки сльози видають страшний стан приниженості й загнаності людини в глухий кут трагічними життєвими обставинами. 

Звичайно, дрібні гроші, що їх подають поодинокі пасажири, проблем людей, які залищилися сам-на-сам із хворобою або вбогістю, не розв'яжуть. Потрібні дієві форми подання допомоги. Вони існували й існують у різних країнах, що переживають періоди суспільних трансформацій або воєн. 

На мій погляд, треба уважніше придивитися до досвіду Одеси, де ще 1987 року з'явився Фонд соціальної допомоги імені доктора Ф.П. Гааза. Ініціаторами його створення виступили випускники юрфаку ОДУ ім. І.І. Мечникова Олег Кутателадзе і Олександр Мучник. Їх підтримали провідні вчені університету: завідувачка кафедри філософії Тамара Тарасенко, обрана першим головою фонду, і декан юридичного факультету, доктор юридичних наук, професор Анатолій Васильєв.

У найкращих традиціях наукової інтелігенції засновники фонду вирішили не вдаватися до проведення поодиноких акцій (так, на жаль, воліють чинити більшість благодійних організацій сьогодні), а йти шляхом побудови чіткої і, що дуже важливо, різноспрямованої системи подання допомоги соціально незахищеним громадянам. На мій погляд, саме це й стало найсильнішою та найзначущішою особливістю роботи фонду.

Координати добра

Ще 1987 року, коли про проблеми дітей-інвалідів воліли мовчати, фонд заснував названий іменем Януша Корчака Інститут медичної реабілітації дітей з ураженням центральної нервової системи. Протягом багатьох років беззмінним його керівником є експерт Дитячого фонду ООН, доктор медичних наук, професор Ірина Вікторівна Галіна. За час своєї діяльності інститут подав медичну допомогу понад 12 тисячам дітей з органічними та функціональними захворюваннями центральної нервової системи, зокрема з дитячим церебральним паралічем, розумовою відсталістю, синдромом Дауна, епілепсією, аутизмом.

Не всі знають, що історія центру реабілітації дітей-інвалідів «Майбутнє», відомішого як «Будинок з ангелом», по суті почалася з 1992 року, коли Фонд ім. доктора Ф.П. Гааза направив Бориса Давидовича Литвака у відрядження на семінар Департаменту ООН у Відні, де обговорювалися різні моделі реабілітаційних центрів, що існують у Європі. 

Робота Інституту ім. Я. Корчака та центру «Майбутнє» слугує чудовим підтвердженням того, що ефективні медичні установи можуть бути створені недержавними благодійними організаціями. Крім того, вони спроможні взяти на себе турботу про значне коло пацієнтів, які не одержали допомогу в державних структурах медичної й соціальної спрямованості. В умовах реформування системи охорони здоров'я та скорочення витрат на утримання лікувальних установ подібна форма організації подання допомоги окремим категоріям громадян, зважаючи на все, виявиться досить затребуваною.  

В 1987 році фонд заснував Центр милосердя імені Матері Марії, у трьох стаціонарах якого (м. Одеса: вул. Гамарника,13; пр-т Миру, 37; вул. Терешкової, 12-б) силами висококваліфікованих лікарів і сестер милосердя здійснювався цілодобовий догляд за самотніми людьми похилого віку. Працівники центру подавали медичну допомогу та соціальний захист цим людям і вдома. Їхніх підопічних обслуговували дві машини швидкої допомоги.

Треба відзначити, що вся допомога тоді подавалася безкоштовно. 

Сьогодні, коли аналогічні послуги навіть самотнім людям лише в поодиноких випадках надаються безкоштовно, доводиться замислюватися про правильність і справедливість подібного підходу. Наприклад, без відповіді залишається питання: що діяти тим, у кого родичі є, але вони не такі платоспроможні, щоб утримувати літнього пацієнта в сучасних центрах милосердя?

В усьому світі в таких випадках на допомогу приходять меценати, що утримують структури на тих же принципах, на яких створювався Центр милосердя імені Матері Марії Фондом ім. доктора Ф.П. Гааза.

В 1990 році спільно з будівельним концерном «Приморський» під керівництвом досвідченого будівельника Володимира Пейсаховича Аненберга фонд впровадив програму безкоштовного ремонту квартир незаможних самотніх людей похилого віку. 

Вона була неймовірно затребувана, бо будматеріали були не по кишені більшості пенсіонерів. І тільки таким чином у них з'являвся шанс залатати дах, відремонтувати кран або електропроводку. 

Мабуть, не варто говорити про те, що сьогодні популярність такої програми виявилася б іще вищою.  

В 1990 році фонд заснував Центр соціально-психологічної підтримки, у складі якого під керівництвом лікаря Леопольда Миколайовича Мендельсона діяла служба молодіжного телефону довіри. Щовечора (щоночі) вона подавала нагальну психологічну допомогу молодим людям, що опинилися у складній життєвій ситуації. Центр виступив ініціатором створення Асоціації телефонів довіри (1990 р.), Української асоціації телефонних консультантів (1992 р.), а також проведення ряду міжнародних семінарів телефонних консультантів.

Робота телефону довіри допомогла тоді десяткам молодих людей, які з різних причин вирішили накласти на себе руки, назавжди відійти від страшної риси. Для багатьох із них поворотним пунктом стала «терапія добра», коли після зустрічі й роботи із психологами їм пропонували подати допомогу дітям-інвалідам, старим. Побачивши тих, кому жити набагато складніше, молоді люди, які ще геть недавно замислювався про суїцид, цілком інакше починали дивитися на життя, ставали впевненішими в собі, сильнішими. Кілька підопічних того телефону довіри досі працюють у різних благодійних проектах. Тобто одного разу звернувшись по допомогу, вони знайшли себе у цій сфері. 

Сьогодні статистики самогубств серед молоді ви не знайдете в жодному офіційному джерелі. Проте зростання кількості злочинів, скоєних підлітками, особливо їхніми організованими групами, зростання кількості конфліктів, що виникають у школярів із дорослими, свідчать про наростання негативних явищ у молодіжному середовищі. Тому призабута у нас, але досить активно використовувана за кордоном практика роботи телефону довіри була б вельми доречною, допомагаючи тим, хто хоче вирватися з полону сумнівної компанії або шкідливих звичок, знайти правильне розв'язання конфлікту або своє покликання.

Немає пророка?

Останнім часом дедалі частіше доводиться констатувати одну сумну закономірність: багато які цікаві та корисні ініціативи, що народилися на нашій землі, чомусь виявляються незаслужено забутими. До перелічених вище напрямів подання допомоги соціально незахищеним громадянам можна додати систему санаторної реабілітаці людей, які перенесли гострий інфаркт міокарду або інсульт. У багатьох, зокрема скандинавських, країнах вона стала частиною державної системи реабілітації, а у нас санаторії дедалі частіше перепрофілюються або перетворюються на приватні котеджові селища. 

Можна нагадати й про вітчизняні вакцини, які за своїми властивостям набагато випереджали закордонні аналоги, про виробництво цукру з буряку, що набагато корисніший за тростинний…

У нас чомусь змінюються уряди, курси валют, лідери громадської думки, але з гідною заздрості сталістю ми копіюємо закордонні наробітки, забуваючи про набагато яскравіші та перспективніші свої. То доки все-таки не буде пророків у своїй вітчизні?

***

Фонд соціальної допомоги імені доктора Ф.П. Гааза висловлює щиру вдячність за безкорисливу допомогу, яку на перше ж прохання подали Олег Кутателадзе, Аднан Ківан і Руслан Тарпан у справі порятунку життя людини, хворої на рак. 

Її прізвище з етичних міркувань не розголошується.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті