Ветерани і миротворці – разом
Державний комітет України у справах ветеранів під час виконання заходів щодо підготовки до 65-ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 65-ї річниці Перемоги ініціював проведення акції «Ветерани Великої Вітчизняної війни та миротворці України – разом».
Мета акції – сприяння патріотичному вихованню громадян України; активне залучення миротворців, зокрема колишніх, до ветеранського руху; об’єднання зусиль західних та східних областей України щодо підтримки миротворців України та виховання поваги у молоді до фронтовиків Великої Вітчизняної війни.
22 вересня 2009 року делегація Держкомветеранів разом з командувачем об’єднаного оперативного командування генерал-лейтенантом В. Можаровським відвідала український миротворчий контингент у Косово (українська база «Бреза» та американська база «Бон стіл»). До складу делегації входили директор Департаменту щодо роботи з ветеранами М. Зенцев, уповноважений Держкомветеранів в Одеській області, Г. Труханов, уповноважений Держкомветеранів в Львівській області О. Сосенко.
Під час відрядження проведено зустрічі з керівництвом та особовим складом контингенту, взято участь у роботі патрульних груп в зоні відповідальності УКРПОЛБАТУ.
На урочистому шикуванні українського контингенту на базі «Бреза» від уряду України, від голови Держкомветеранів Героя Радянського Союзу І. Плосконоса були передані привітання з нагоди Дня миру, Дня партизанської слави, та передано почесний вимпел «65-річчя Перемоги» з відповідним свідоцтвом. Офіцерам, прапорщикам та сержантам українського контингенту вручено почесні відзнаки Держкомветеранів, цінні подарунки (наручні годинники та фотоапарати) від Одеської та Львівської областей.
Започаткована акція «Ветерани Великої Вітчизняної війни та миротворці України – разом» була сприйнята особовим складом українського миротворчого контингенту в Косово з теплотою і знайшла щиру підтримку.
Сьогодні ветеранський рух в Україні очолюють фронтовики-ветерани Великої Вітчизняної війни, наймолодшим з яких виповнилось 82 роки. Бойові традиції фронтовиків продовжують воїни-афганці та ветерани локальних конфліктів, у яких брав участь Радянський Союз. Настане час і ветеранський рух в Україні очолять наші сьогоднішні миротворці, які пройшли іспит на мужність у країнах Африки та колишньої Югославії, в Іраку, сучасному Афганістані.
На сьогодні за межами України виконують миротворчі завдання близько 700 військовослужбовців та співробітників МВС України. Тільки Міністерство оборони України бере участь у восьми миротворчих місіях в семи країнах світу. Найчисленніші українські контингенти перебувають у Косово та Ліберії.
За роки незалежності через миротворчі операції за кордоном пройшли близько 50 тисяч громадян України. Окремі подвиги наших миротворців занесені на сторінки світової історії. Так, врятування від геноциду понад 10 тисяч цивільного населення боснійського анклаву Жепа в 1995 році в Боснії та Герцеговині міжнародною спільнотою визнано найкращою миротворчою операцією за 10 років місії в цій країні.
Державний комітет України у справах ветеранів планує поширити акцію «Ветерани Великої Вітчизняної війни та миротворці України – разом» з передачею почесного вимпелу «65-річчя Перемоги» на кожний український контингент, який перебуває за кордоном.
Микола Зенцев
Зухвалий рейд
Іван Кирилович Вольватенко розпочав службу в армії у 1937 році. Після навчання у полковій школі був призначений командиром кулеметного відділення. Згодом закінчив офіцерські курси, став командувати танковим взводом. Брав участь у боях з білофінами, був тяжко поранений. Переніс кілька операцій, однак з шпиталю повернувся до своєї частини.
22 червня 1941 року Вольватенко зустрів на Львівщині, де дислокувався полк. Тут він і розпочав воювати з фашистами. Довгим був його бойовий шлях: відступ на схід, битва під Москвою, прорив блокади Ленінграда, запеклі бої на Курській дузі, форсування Дніпра, штурм Берліна, визволення Праги.
За мужність, відвагу і винахідливість, проявлені під час рейду у тил супротивника, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року Іванові Кириловичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
4 листопада 1943 року командир танкової роти капітан Вольватенко та командир стрілецької роти старший лейтенант Чинарьов одержали наказ: переправитися на правий берег Дніпра і обійти з флангу супротивника у районі Святошино – передмістя Києва.
Не раз потім згадував Іван Кирилович цей надзвичайно важкий рейд. Оборона у фашистів у тому місці була ще міцною, радянських воїнів вони ніяк не очікували. Танки з червоними зірками на баштах ніби виринали з густого туману, ведучи вогонь на ходу. За лічені хвилини екіпажі знищили артилерійську батарею і близько взводу супротивника. Шлях до Святошино було розчищено.
Прорив наших танків з десантом на броні настрахав фашистів. Вони не встигли організувати опір, гарячково відбиваючись від тих, хто наступав, і на передньому краї. Під час операції було взято у полон сотні солдатів, двадцять офіцерів, захоплено чимало військової техніки.
Гарячим видався для Вольватенка та його бойових товаришів і другий день. Виконуючи поставлене завдання, 5 листопада вони перетнули шосейну дорогу Київ – Васильків у районі села Глеваха, взяли під контроль зазначену ділянку, замаскувавши бойові машини в кущах.
Незабаром у їхньому напрямку рушили відступаючі ворожі колони. Танкісти і автоматники зустріли їх щільним вогнем. У супротивника був один вихід – пробиватися на захід, тому бій ішов без перепочинку. Наші воїни теж зазнавали втрат, і Вольватенко радирував у полк, щоб надіслали підкріплення.
Незважаючи на маневрування, машина, у якій перебував Іван Кирилович, одержала пробоїну, але, на щастя, не загорілася. Тридцятьчетвірка зуміла підбити два фашистських танки.
Коли було вбито механіка-водія Антонова, вийшла з ладу ходова частина, і скінчилися снаряди, екіпаж відсікав гітлерівців, що насідали, тільки кулеметними чергами. Бій розбився на єдиноборства, сили танули, і однополчани не могли одразу прийти на виручку.
У гарячці бою Вольватенко не одразу зрозумів, що поранений. Тільки відчув, як занив бік, а по стегну потік теплий струмок крові.
– Рус, сдавайс! – фашисти оточили танк, підпалили його.
Рахунок ішов на секунди. Відкривши баштовий люк, офіцер кинув гранату, потім ще одну... Останню він залишив для себе і побратимів.
– Свій обов’язок ми виконали. Живими не здамося! – сказав Іван Кирилович і приготувався висмикнути чеку.
– Стійте! Підмога прийшла! – крикнув раптом заряджаючий і, вихопивши у командира гранату, з силою кинув її вслід фашистам, які разбігалися від танків, що насувалися.
Так буквально миті врятували наших воїнів від загибелі. Івана Кириловича відвезли до шпиталю. Вже у палаті, опритомнівши, він довідався, що столицю Радянської України повністю визволено від загарбників.
Одужавши, офіцер знову повернувся в армійський стрій – на рідну тридцятьчетвірку, з якою не розлучався до самої Перемоги.
Після війни Герой Радянського Союзу майор запасу Вольватенко понад тридцять років працював на Львівському заводі кінескопів. Його поважали не лише як кваліфікованого фахівця, але і як невтомного раціоналізатора, душевного наставника молоді.
Юрій КИРИЛОВ, полковник у відставці
