хто і як спонсує книги віршів?
Над цим каверзним запитанням ламають зараз голови свої багато хто з тих, хто пише. А як було раніше? Пам'ятаю, розповідав мені російський радянський поет Олексій Марков, який не раз приїздив до Одеси, як у квітні 1984 р. здав він до видавництва “Художня література” свої вірші і поеми, а через кілька місяців твори його були вже надруковані тиражем 25 тисяч примірників у Тульській друкарні. І одержав він за це такий гонорар, що на нього запросто міг купити новенький автомобіль “Волга”.
Але не подумайте, що цей спогад - ностальгія за минулим. Не так все просто було і тоді. Рукопис, який автор здавав до видавництва, повинен був в обов'язковому порядку бути вивчений призначеними керівництвом видавництва рецензентами, чи схвалений до друку, чи “зарізаний”, його читали вздовж і впоперек досвідчені редактори, які майстерно вміли, якщо потрібно, причепитися до будь-якого слова, до будь-якої дрібниці, не кажучи вже про сувору цензуру.
Але звідки беруться гроші на книги? Найчастіше це таємниця, джерела фінансування видань ретельно приховуються, хоча читач, який бере до рук той чи інший том віршів, іноді здогадується “де собака заритий”, і може злегка відкрити якусь завісу цієї видавничої таємниці.
Одеське видавництво “Маяк” існує з давніх часів донині. Але які вірші пропагує воно сьогодні?
Людмила Смирнова. “День прозрения”. Одесса, “Маяк”, 2003. “В книгу поэзий (так у тексті – А.Л.) Людмилы Смирновой вошли стихи, которые касаются наивысших принципов человеческого естества... Автор книги в поэтической форме показывает самые глубокие чувства в человеческих душах”. Це з анотації видавництва “Маяк”. А от як “по-новому” про ті ж вірші відгукується доктор служіння, декан відділення теології та журналістики Християнського гуманітарно-економічного університету (ХГЕУ) Петро Павлюк: “У поетичній формі автор показує глибокі почуття, які народжуються в людській душі” (Міжконфесійна християнська інформаційно-просвітительська газета “Християнські відомості”, № 14 (№ 17), вересень 2003 р.).
Щоб познайомитися з цими найглибшими почуттями, розкриємо книгу:
Ты меня поцелуешь, наверно, в гробу,
Унесу это счастье с собою на лбу.
Но не вздумай тогда испугаться,
Если буду в гробу улыбаться.
Протягом 2002-2003 рр. Людмила Олександрівна Смирнова видала 5 (п'ять!) книг таких віршів, які (доктор Павлюк підрахував, що їх близько трьохсот п'ятдесяти) називаються “духовними”, хоча можна назвати їх і віршами особистого характеру.
Але хто ж фінансує вихід книг у світ? Видавництв і друкарень у нас безліч, поліграфічна база велика. І скільки коштує видання книги? Одне лише друкування набраного і зверстаного тексту обсягом близько 200 сторінок і тиражем у тисячу примірників коштує в середньому чотири тисячі гривень! Звідки ж беруться такі гроші? Невже це одному лише Богу відомо?
З таким запитанням звернулися ми до поетеси Смирнової (не плутати з одеським прозаїком Смирновим). Людмила Олександрівна у відповідь, піднявши поділ плаття, заявила: “Ось бачите, у мене немає на ногах панчіх! Зрозумійте, я навіть капронові панчохи не можу собі дозволити купити, хоча пристойно заробляю, багато років займаючись масажами, тому що всі гроші витрачаю на видання книжок віршів!”
Дуже великий успіх у виданні різного роду книг має одеське видавництво з нібито найбільш сприятливою назвою “Оптимум”, що розташоване по вулиці Дворянська, 7.
Беру до рук першу, яка потрапила до рук, книгу віршів, видану “Оптимумом”, випущену головним редактором Олександром Таубеншлаком разом з редактором Олександром Лібіним. Цікаво, що і Лібін, і Таубеншлак – одна і та ж особа – і фактична, і юридична, і фінансова, і літературно-художна. І за те, що Лібін-Таубеншлак видає книги, вдячні автори приділяють йому величезну увагу, виявляючи особливу любов і включаючи до свої збірок віршів такі поетичні присвяти:
Александру Арнольдовичу
(главному редактору)
Я очень, очень спешу
Свою отдать Вам тетрадь.
Иначе – что напишу,
Опять могу потерять.
Так будьте любезны
И поймите сами:
Хочу, чтобы Вы не брезговали
Моими стихами.
Автор цих опублікованих “Оптимумом” рядків – Антон Саковський. Ось що пише він, звертаючись до самого себе:
И смешной ты, Антон, смешной...
Рассуждаешь, как сущий подонок...
А если бы звали меня Харитон?..
Мне страшно хочется отлить
Куда-нибудь. Куда попало.
Варто відзначити, що вірші А. Саковського навіть не підлягають цитуванню, хоча головний редактор А.А. Таубеншлак із задоволенням бере у своє виробництво цю “поезію”.
Я поэта похоронил в себе давно!
Разложился и воняю...
“Я, может быть, больной на голову? - запитує сам себе автор. - Я сочиняю чокнутый стих. Я разрушил свой мозг самогоном. Мозга нет в моих мозгах...” Намагаюся не звертати уваги на нецензурщину.
Я валяю дурака
Дни и ночи напролет..
И плюю я свысока -
В кого попадет.
И хрюкаю, как свинья.
Саковський не лише сам себе порівнює зі свинею, але і заявляє, що взагалі “людина – свиня”.
Красиво і розкішно оформлену книгу своїх віршів на високоякісному білосніжному папері в щільній кольоровій лакованій обкладинці вдалося видати поету Тарасові Федюку в одному з кращих видавництв України – у Львові. Як це йому вдалося? Виявляється, повезло зустрітися з Киваном Аднаном, сирійським мільйонером, з тим самим, котрий побудував у центрі Одеси арабський будинок. І Киван Аднан запросто виділив Тарасові Федюку стільки грошей, що їх з лишком вистачило не лише на книгу віршів Федюка, але і на книги інших поетів, друзів Федюка.
А от ще одна книга віршів. Про кохання. Про поцілунки.
Пыль целовалась с солнечным лучом...
И Луна.. край реки расцеловала...
Дождь возбужденно дышит,
Окна целуя взасос.
Написала ці рядки жителька міста Ізмаїла Людмила Олійник, яка видала тисячним тиражем свою збірку в одеському “Аспекті” (вул. Пушкінська, 19). Хто їй допоміг грішми, можна довідатися з книги: “Висловлюю щиру вдячність міському голові Станіславу Борисенку за можливість видання збірки”. Дуже чітко сказано! Немає грошей – немає і можливості.
Я розкрив збірку Л. Олійник на сторінці 107 і знайшов нове поетичне відкриття: “у гроба – нет карманов”! Можливо, це натяк на те, що багаті люди не повинні класти гроші в труну? Невже, подумалося мені, подібні рядки настільки змогли заворожити мера, що він одразу з радістю розщедрився, виділивши кошти на видання віршозбірки?..
Меценатство - справа добровільна, але хотілося б, щоб у цій справі був якийсь добір якості написаного і щоб кожне видавництво мало якусь хоч маленьку моральну відповідальність за випуски книг, займаючись підготовкою рукопису до друку, а не йдучи заради грошей на повідку в авторів, бездумно задовольняючи будь-які примхи.
