Початок його як журналістських, так і поетичних проб припав на кінець шістдесятих – початок сімдесятих. Тоді ще потужним було в інтелігентних колах відлуння так званої хрущовської “відлиги”. Цитувалися на літературних вечорах Пастернак і Солженіцин, Винниченко і Багряний. Лунали платівкові і магнітофонні записи Євтушенка, Вознесенського, Рождественського. А він, молодий літературний працівник районної газети “Нові горизонти” на рідній Чернігівщині, поспішав вечорами до бібліотеки, де в теплому тихому осінньому затишку студіював науки для вступу до вузу, читав літературну періодику і писав вірші. Враження від зустрічей з людьми, від неповторних краєвидів Полісся викладав на папір не лише в газетних інтерв’ю, репортажах, замальовках, а й у римованих рядках...

Захоплення поетичним словом зросло, коли став студентом факультету журналістики Київського державного (нині національного) університету ім. Т.Г. Шевченка. Незадовго до того, як вступив на журфак, тут, а також на філологічному, здобували освіту кращі представники молодої української прози і поезії другої половини двадцятого століття: Василь Симоненко та Василь Стус, Борис Олійник та Іван Драч, Ліна Костенко та Микола Сом. Уважно стежачи за літературним процесом, почав і сам долучатися до нього. В літературних і громадсько-політичних часописах Києва, Харкова, Чернігова, Вінниці, Чернівців з’явилися вірші Валерія Трохліба, що привертали до себе увагу народною філософічністю, образністю, ліризмом, інтелігентністю.

Як один з кращих випускників потоку мав право обирати місце своєї майбутньої трудової діяльності. Одразу ж назвав Одесу. І не лише тому, що в його поетичній уяві місто сяяло романтичним ореолом, створеним Олександром Пушкіним і Лесею Українкою, Валентином Катаєвим і Олександром Купріним, Костянтином Паустовським і Юрієм Яновським. Надто вирішив їхати до чорноморських берегів, бо ходила Україною слава про тодішні філологічні сили міста, що глибоко й по-новому вивчали як класичну, так і сучасну національну літературу, аналізували її, виходячи з глибоко народного коріння, а не з політичних міркувань лідерів тієї чи іншої доби. До цеху майстрів критичного пера тоді по праву серед перших входили Василь Фащенко, Григорій В’язовський, Андрій Недзвідський, Іван Дузь, Євген Прісовський.

Працюючи в обласних газетах “Знамя коммунизма” (нині “Юг”), “Комсомольська іскра” (нині, на жаль, не існує), а потім у республіканському книжковому видавництві “Маяк”, Валерій Трохліб мав можливість ближче познайомитися з цими непересічними людьми, їх науковими пошуками і поглядами на літературу та перспективи її розвитку.

Подальшій творчій роботі сприяли знайомство і добрі стосунки з письменниками Віталієм Колодієм, Борисом Нечердою, Іваном Рядченком, Віктором Нарушевичем, Валентином Морозом, Муратом Базоєвим. З невеликою перервою (для тих часів це вважалося доволі швидко) виходять дві поетичних збірки Валерія Трохліба: “Голубі покоси” (1975 рік) та “Зімкнулися крони” (1981 рік), що знайшли схвалення серед колег по перу, шанувальників поетичного слова, а, найголовніше, - досить і прискіпливих одеських критиків.

А потім?... А потім настало довге-довге мовчання, що тривало двадцять три роки. Не можна сказати, що воно було зовсім глухим для сьогоднішнього мого колеги – працюємо ж бо разом у газеті “Одеські вісті”. Друкувався: у колективних поетичних збірниках, літературних журналах та альманахах, періодиці. Але до нової книги справа не доходила. На зламі тисячоліть, епох, державних устроїв слід було все осмислити, оглянути філософсько-критичним оком. Недарма ж хтось із письменників сказав: “Не дай вам Боже жити в епоху великих перемін!”

І от, нарешті, визріла книга, яка буквально цими днями побачила світ в одеському видавництві “Астропринт” накладом 500 примірників (небагато, але що поробиш: такі зараз часи). Її назва – “Притча про любов”. Уважно прочитавши збірку, дозволю собі не погодитись з сентенцією, висловленою у короткій анотації (цитую): “Наскрізна тема книги поезій – звертання до кращої половини людства, адже жінка – це джерело добра, сімейного затишку, всеохоплюючої і всепоглинаючої любові”. Так, цей мотив присутній. Він, можна сказати, – одна з основних складових “Притчі про любов”. Але, на думку автора, дана філософська і життєва категорія - поняття набагато ширше. Любов у людині має бути до всього. До Батьківщини. До розлогого чорноморського степу, де й по сьогодні уявляєш, як:

На грецькім персні скіфського царя

Заря вечірня скрушно догорала.

Стрімкі віки стікали за моря,

Доба Христова в сутінках вставала.

(“Відплата”)

Крізь поетичні рядки вчуваєш в літній степовій чебрецевій прозорості посвист стріл скіфів і обрів, тупіт коней дружини Святослава, що простує за Дунай:

У болгари іду...

Та не кровію їх заливати!

На великий Дунай!

Там слов’янських земель середа!

Мене кличе земля,

Із якої прийшла моя мати...

Я за щастя її

Ладен сили до краплі віддать.

(“Дума князя Святослава”)

Звідки витоки тієї всеохоплюючої любові? Ким вона дадена Людині на Землі? На ці філософсько-гуманістичні питання шукає відповіді поет:

Яким Тебе, Ісусе, уявляти:

Оливи цвітом, що бентежить душу,

Чи соловейком над Йордан–рікою.

Величним храмом на горі Синайській,

Чи, може, Словом, вродженим з Любові?

Яким, Тебе, Ісусе, уявляти?

Нова збірка Валерія Трохліба актуальна сьогодні з огляду на прагматичність і зчерствілість суспільства, на його меркантильність і подальший відхід від духовних цінностей, надбаних людством впродовж тисячоліть. Вона – ненав’язлива засторога і нагадування сучаснику, що, окрім суто якихось матеріальних понять – грошей і речей, що їх усоблюють – поруч з нами ще й:

Лиман парує склом розлитим

І стигне поміж берегами.

Рибалка – мов склодув–навчитель

Враз видув сонце над горбами.

Віру в Любов, як цементуючу, всеоб’єднуючу силу суспільства, виносить автор у фінал своєї нової і, певен, не останньої поетичної збірки, з якої видно, що на сьогодні реалізовано далеко не всі потенційні можливості його образного, майстерного пера.

Ой біжать на берег

Хвилі, наче звірі,

І несуть на спинах

Сніг і холоди.

Все одно я в сонце

Над лиманом вірю

І в розквітлу гілку,

І що вийдеш ти.