Не минає й дня, щоб хоч одна людина не заглянула до музею Одеського порту, де представлена виставка робіт нашого земляка, члена Національної Спілки художників України Святослава Скоробогатова. На її відкритті з промовою виступив Генеральний консул Російської Федерації Фелікс Довженок, привітальне слово сказав начальник Одеського порту Андрій Єгоров. Вітання прозвучали від доцента кафедри культурології Одеського національного політехнічного університету Людмили Сауленко та голови обласної організації Спілки художників Володимира Кабаченка. Цікаво, що твори оцінили й ревниві до чужих успіхів богемні побратими по пензлю. А це вже факт визнання.
Кажуть, у багатьох пробудження до творчості пов'язано з потрясінням. Першим враженням чотирирічного Святослава був підірваний міст під час відступу наших військ з Миколаєва. Зненацька для всіх він узяв недогарок, примостився біля старої валізи й почав малювати. Захоплення не минало. Перебуваючи в першому класі, хлопчак перемалював Венеру Мілоську на обкладинку букваря. Оголена натура вкинула вчителя у жах. Викликали батьків. Так батько, інженер-мостобудівник, зрозумів, що в дитини аж ніяк не технічні зацікавлення.
Протистояти голосу покликання було неможливо. Святослав вступив до Одеського художнього училища ім. М. Грекова. Як і кожному, хто займається своєю справою, йому щастило на гарних вчителів. Він потрапив до класу Людмили Сауленко, пізнав щастя бути учнем Діни Фруміної, що стажувалася в метрів паризької академії, закінчив майстерню Тамари Єгорової...
І ось нова виставка! На відкритті директор музею Одеського порту Тетяна Глєб-Кошанська порівняла її з театром одного актора, а глядачів – з учасниками дійства. На картинах ми бачимо причали рідного порту, пасажирські судна, залиті світлом, і зайняті роботою суховантажники, що відображуються бортами в морі. Линуть у сиві небеса кримські та кавказькі гори. І тут же краєвиди міста, що виростило живописця, - тихі, таємничі. Так у творчості поєдналися три напрямки.
Однак, насамперед, Скоробогатов – мариніст. Перебуваючи в Артеку, він навіть писав види моря, стоячи по пояс у теплій воді. За поясненням самого “іменинника” – щоб злитися зі стихією. Кольори води мінливі й плинні, кожної наступної миті вони інші. Треба володіти художньою пам’яттю та зберігати стан, враження й образ, щоб передати, нарешті, рух схвильованої води. Звідкіля це?
- Першим місцем роботи для мене був Одеський порт, - розповідає С.Скоробогатов. – І по суті єдиним. Йому я віддав майже сорок років. З вікон моєї майстерні на морвокзалі мені буквально відкрилися майбутні картини. Настільки яскраві враження просто неможливо було не втілити на полотнах.
Портовикам Скоробогатов більше запам'ятався як свій оформлювач - автор емблеми порту. З кінця 70-х вона ввійшла в діловий побут цього підприємства як його фірмова марка. Логотип простий, але кожен його компонент продуманий і значимий. У центральній частині розташований вантажний гак підйомного крана, на який накладений корпус теплохода. Нижче - Воронцовський маяк. Зверху, праворуч – “роза вітрів”. Завершеність композиції додає окружність, яка охопила всі частини, що уособлює безперервність робочого циклу.
Тут, у порту, Святослав Петрович зустрів свою дружину. Тут шукав і знаходив натхнення. Тут полюбив реальну красу, після чого остаточно відійшов від “викрутасів” новомодних течій та примкнув до послідовників реалізму. Навіть улюбленця родини - песика Псюню підібрав на плац-майдані морвокзалу, де він бігав покинутий господарями, які відбули на ПМЖ до Ізраїлю.
Душа багата, у неї вміщується не тільки море. Тому Скоробогатов наскільки мариніст, настільки же й урбаніст, і пейзажист.
- Понад усе я люблю в Одесі осінь, - говорить він. - У ній є особлива легкість, прозорість, тому кращим засобом передачі цього незвичайного настрою для мене є акварель. Хоча взявся я за неї випадково: обікрали майстерню і винесли всі тюбики з олійною фарбою. А працювати - хотілося...
Складна техніка. Це не живопис олією, де можна зняти шар фарби й переписати фрагмент по-новому. Тут аркуш паперу зволожується губкою, акварель, потрапляючи на нього, миттєво всмоктується. Пензель повинен залишити безпомилково проведену лінію. Інакше – все зіпсовано.
З картин з особистої колекції, яку показує художник, на нас дивляться знайомі будинки, вулиці. Але вони показані під особливим кутом зору. Якимось чином у них сполучаються музейна старовина історії та свіжість природи, академізм міської архітектури та несподіваний ліричний ракурс, в якому вона з'являється. Щоб уловити момент, Скоробогатов іноді працює на холодному вітрі, під дощем, накрившись накидкою. Так треба!
Спочатку акварель “Осінь. Оперний. Вітряний день”, потім “Зимовий день” придбав у свою постійну експозицію Одеський художній музей. Картину “Є місто біля моря” одразу ж взяла тур-фірма “Вірждинія Тревел”. Особливістю цього полотна є подвійне висвітлення предметів: від місяця й сонця, що одночасно були присутніми на вечірньому небі. Авжеж, багато картин передано в музей Одеського порту, у Палац моряків, на міжрейсову базу моряків ЧМП. Необізнані в теоріях люди – найоб'єктивніші глядачі.
Погляд у художника уважний, його пейзажі забарвлені особистим сприйняттям, відтворені ретельно та з любов'ю. Останнє найбільше дозволяє віднести С.П. Скоробогатова до продовжувачів південноросійської школи.
В іншому ж Святославові Петровичу, як людині далекій від честолюбства, не властиво ганятися за титулами, колекціонувати звання, дипломи. Він, посміхаючись, пояснює: “Валентин Сєров – прекрасний живописець не був заслуженим, Ісаак Левітан не мав звання народного. Але варто глянути на їхні твори – і стане зрозуміло, що це великі майстри”. Справді, не личить творчій людині піклуватися про визнання. Щастя її в тому, що вона займається улюбленою справою.
