31 серпня 1986 року Тамара Колоницька з чоловіком і маленькою донечкою Інною була на палубі пароплава «Адмірал Нахімов». То був фатальний день. Причини катастрофи розслідувані, і матеріали здані до архіву. Але ніякі аналітичні свідчення, довідки, огляди і протоколи не містять в собі індивідуального сприйняття подій. Те, що хронологічно трапилося – у минулому. Але для того, хто пережив трагедію, гострота спогадів про неї ніколи не слабшає.
Спочатку судно потряс глухий поштовх, отриманий від удару в борт теплоходом «П. Васєв». Потім пам'ятаються крики, хаотичне переміщення людей по палубі, що крениться. Все відбулося так швидко, що Тамара не встигла опинитися у владі страху, котрий паралізує свідомість.
Темне море розносило людей по Цемеській бухті. В серці тривожно билася думка: як утримати біля себе доньку. До того, як судно пішло під воду, батько встиг принести рятувальні жилети: один одягнув на Інночку, інший - на її подружку Ганночку, дівчинку з родини, що з Колоницькими була в цьому ж рейсі
Мимо пропливла шлюпка з «Нахімова». В ній сиділи суднові офіцери в білих кітелях. На крик Тамари про допомогу вони не відреагували. Але вона бачила, як вони били каблуками по пальцях тих, хто намагався схопитися за борт.
Чоловіка поруч не було. Його тіло знайшли потім, через тринадцять днів.
Поруч опинилася Ганночка. Тамара буквально ублагала, щоб дівчаткам дозволили взятися за ручки рятувального плотика. Страшно уявити, як у нічній імлі, серед хвиль, за дві милі від берега вона переконувала охоплених панікою людей, що дівчатка все одно в нагрудниках, вони залишаться у воді, і тому не створять на плоту перевантаження. І грубі егоїстичні інстинкти спасували перед проханням матері. Доки вистачало сил, вона пливла поруч із плотом, потім почала відставати.
І ось вони з дівчатками опинилися одні. Якийсь чоловік хотів зірвати з Інни рятувальний жилет. І Тамарі в безлюдному морі довелося захищати її право на виживання. Потім настала тиша. Вдалині, на рятівному березі, примарно мерехтіли вогні. Сподіватися було вже ні на що...
Раптом на тлі неба вималювався силует невеликого катерка. На ньому були люди, витягнуті з води, і він, розмірено і важко постукуючи двигуном, йшов у напрямку Новоросійська. Тамару і дівчаток помітили, катер трохи зменшив швидкість. Але стопорити машину не став. Наздогнати його вплав було неможливо.
Однак якийсь юнак стрибнув з катера за борт. Став підпливати ближче. Йому змушені були кинути вірьовку. «Тримайтеся за мене!», - крикнув він, схопився за кінець і почав підтягуватися до катерка. Дівчаток підняли на катер легко. Тамара ж, ще коли відгрібала від потопаючого «Нахімова», потрапила в зону, в яку вилився з його танків мазут, руки її й досі були слизькими, і витягти її ніяк не вдавалося.
- Я гадаю, що мене залишили б у морі, але юнак зажадав, щоб неодмінно першою підняли мене, а вже потім - його, - говорить Тамара. – Юнак кілька разів підсаджував мене, після однієї зі спроб це йому вдалося. Сам він при цьому ризикував вдаритися об залізний борт. Якби він так самовіддано себе не поводив, я не знаю, що б зі мною тоді трапилося...
…Минуло 18 років. Інна одружена, живе в Києві. Тамара так і залишилася одеситкою. Незабаром 8 березня. Що могла б сказати жінка, котра пережила те ж, що й вона? Замкнутися в собі? Мстиво стискати губи, згадуючи винних? Забути про радість весни?
Вона нікого не осуджує, не займається «вибиванням» собі матеріальних пільг. Вона лише просить допомогти їй знайти мужнього і сильного чоловіка, котрий допоміг тоді врятуватися їй та її доньці. І висловити йому слова подяки. Раптом йому потрапить до рук цей номер газети. І він зможе відгукнутися...
