(Закінчення. Початок у номері за 3 червня)

Одеса пам'ятає їх…

За ініціативою громадської організації «Відродження регіону» та за підтримки клубу директорів м. Одеси в газеті «Одесский вестник» відкрито рубрику «Червоні директори» (первісна назва «Одеса пам'ятає їх...»). Вона розповідає про видатних керівників одеських заводів, зусиллями яких створювався промисловий потенціал міста, відбувалося становлення цілих галузей промисловості. Опубліковано статті про директора «Радіалки» та «Продмашу» Володимира Михайловича Шурка, про директора «Пресмашу» Андрія Лук'яновича Луговського, про директора «Мікрона» Георгія Петровича Феофанова. Готуються матеріали й про інших неординарних особистостей.

Для мене планка керівника Володимира Михайловича Шурка, директора чотирьох заводів і голови Одеського міськвиконкому протягом восьми років, - як рекордна висота Валерія Брумеля, що трималася багато років. Минув час, і більш молоді, талановиті спортсмени, стрибаючи новим стилем, побили рекордний стрибок. Так і на виробництво прийдуть молоді, талановиті керівники, обов'язково прийдуть.

Підготовка матеріалів про директорів, яких немає з нами, оголила душі живих, у минулому їхніх «друзів» і «учнів». У деяких з них, на превеликий жаль, не вистачило часу, щоб написати спогади. Ми всі біжимо, поспішаємо, постійно відчуваючи нестачу часу; забуваємо, що й ми колись впадемо, а в тих, хто буде після - не буде часу, щоб згадати про нас.

Рік здоров'я одеситів

У 1989 році в Україні проживало 51 млн 450 тисяч чоловік. Зараз проживає на 4 млн менше. Як зупинити сумну динаміку? Що зробити?

За ініціативою міського голови, 2004 рік оголошено Роком здоров'я одеситів.

З майже ста намічених заходів виділив би, на мій погляд, головне – медичне обстеження жителів міста: працюючих і непрацюючих.

Що приховується за несвоєчасно поставленим діагнозом – відомо. Жителі деяких розвинутих країн тричі на рік проходять комплексне обстеження, нам би раз у рік – і тоді скільки одеситів було б врятовано! Рік здоров'я – це добре. Домогтися б «Життя здоров'я». Для наступних поколінь.

Колись талановитий кінорежисер Андрій Тарковський сказав: «Перейняти досвід Заходу не в порнографії, не в песимізмі й цинізмі, а в умінні довго жити». Краще не скажеш.

Краса врятує світ, але хто врятує красу?

В Приморському районі Одеси навпроти «пятиповерхівки» росла плакуча верба. Ці дерева рідко ростуть в містах, вони зустрічаються, насамперед, у долинах рік і струмків, а живуть до 80 і навіть до 120 років. Багато хто милувався вербою. Але не всі знають, що «краса врятує світ», і один з мешканців будинку підрубав корені дерева. Що його на це наштовхнуло? Постійна озлобленість, неуцтво, дикість? Бажання на метр продовжити свій «город»? (А чим взагалі може керувати войовнича посередність?) Верба поступово зачахла, як важко хвора людина. Тільки один мешканець обурився, викликавши екологів, але посередність відбулась легким переляком, (інші мешканці багатоквартирного будинку зробили вигляд, що нічого не сталося).

Час минає. Тому, хто обурився, родина посередностей посилає прокляття навздогін. У них підростає онук. Яким він виросте? Буде, як і його дід, ненавидіти людей та природу? Чи, переборовши генну схильність, стане людиною, яка буде користуватися повагою в нашому місті?

Як Матросов жити непросто…

В шкільні роки ми захоплювалися віршами Роберта Рождественського, Євгена Євтушенка, Андрія Вознесенського, Белли Ахмадуліної.

Через багато років мені пощастило зустрітися зі своїм кумиром Євгеном Євтушенком у російському театрі. Ми згадували твори, написані ним у ранні роки, але не перевидані, і, зокрема, поему «Олександр Матросов»:

…Как Матросов

жить непросто,

И в житье-бытье своем,

Часто мы встаем

в полроста,

Иль вполголоса поем.

Мы не празднуем ли труса,

Если бой, а мы в кустки,

Это, как-то, не по-русски,

И, вообще, не по-мужски.

Если цвесть,

так в полный колос,

Если взмыть,

так выше звезд,

Если петь,

так в полный голос,

Если встать,

так в полный рост.

Прослухавши уривок, Євген Олександрович відповів, що поема на даний час перевидається. А я задаю собі запитання: чому цього не робилося протягом більш ніж 30 років? Можливо, вона здавалася спрощеною, наївною? А тепер настав час, щоб ми могли перечитати її заново і переосмислити: чи так ми живемо? Нам потрібні Матросови, але не ті, що кидаються на амбразуру, а ті, що встають на повний зріст, з гарячим почуттям совісті, які йдуть вперед, тому що відступати нам нікуди.

Любити Одесу – це бути чесним стосовно до неї.