Одеський російський драматичний театр. Прем'єра вистави-хроніки ХІХ століття «Червоне і чорне». Автор сценічної версії та режисер-постановник Олексій Гирба (Москва). Художник-постановник - заслужений діяч мистецтв Росії Борис Єнтін(Москва), художник по костюмах Ніна Гуцу, музичний керівник Євгенія Єрмакова, хореографія Юлія Пуріна. У головних ролях - заслужені діячі мистецтв Антонюк, Опаріна, артисти Герасименко, Поляков. У спектаклі зайнято 28 артистів театру.
Відкриття нового театрального сезону завжди хвилююче. А сезон 2004-2005 ще й пройде під егідою ста тридцяти років існування російського театру в Одесі. Тому, вітаючи колектив, варто сказати, що керівництво і директор театру Олександр Копайгора за допомогою Одеської облдержадміністрації доклали чимало зусиль, щоб відкриття сезону зробити значним.
Стендаль писав свій знаменитий роман в епоху, коли у Франції наполеонівський режим змінився поверненням влади короля, реставрацією. У літературі романтизм поступався місцем епосі великих реалістів. У суспільстві перемагав бізнес, капітал, розрахунок. Отож звертання до цієї теми творців вистави цілком зрозумілі: особистість, людина перед вибором. Проекція в наш, сьогоднішній день дуже визначена. Але як утілюється ця проекція?
Декорації лаконічні: сріблясто-золотаві труби органа, що заповнили дзеркало сцени, створюють вражаючий зримий образ і зручні для трансформації сцен. Вони відразу ж налаштовують на музично-театральне сприйняття спектаклю. До його музичного рішення Євгенія Єрмакова задіяла цілий каскад мелодій Баха, Сен-Санса, Скрябіна, Франкена, Пуленка, Джарета... Тобто, звучать композитори французькі, російські, американські, іспанські. З одного боку, це підкреслює загальність конфлікту спектаклю, з другого боку - музика підібрана відповідно до характерів сцен і героїв. У першій дії, коли Жульєн Сорель з'являється перед нами провінційним, романтичним, вперше закоханим юнаком – дисонанси відсутні, тріумфують ніжні скрипки і «Поема екстазу» Скрябіна. В другій дії – Жульєн-ділок існує на тлі труб і валторн, зразки світу довкола нього жорсткіші та цинічніші. Відповідно до цього і художник по костюмах Ніна Гуцу вдягає своїх персонажів. У першому акті переважають пастельні тони історичних провінційних костюмів, у другому – суспільство нуворишів, ділків постає зібранням мальовничої розкоші на історичному подіумі.
Режисер спектаклю та й автор сценічної версії запропонували глядачам дивне, на перший погляд, сценічне рішення образу головного героя спектаклю Жульєна Сореля. На сцені існують два Жюльени, два герої, що представляють один персонаж. Тобто, два єства в людині - романтичність і суворий реалізм, ніжність і груба пристрасть, ширяння в хмарах почуттів і бухгалтерський розрахунок, теза й антитеза реально співіснують на сцені, талановито виконувані Сергієм Поляковим і Русланом Герасименком. Такий театральний прийом не новий. Колись було сім Тьоркіних, а недавно молдавський театр репрезентував на сцені одночасно шість Арбеніних і шість Нін. Таке рішення вимагає найтоншого нюансування характерів, розробленості сцен і цілковитої ясності. Ось із цим у режисера були негаразди. Якщо на сцені два актори покликані виткати один образ, то будьте люб'язні цілком упровадити їх у контекст вистави (навіть незважаючи на відсутність тексту). Якщо діє і вимовляє монологи один, то інший зобов'язаний реагувати, а не стояти безмовним свідком того, що відбувається, а то і зовсім зникати зі сцени. Сам театральний прийом вимагає цього. Правда, режисер в альковній сцені зводить воєдино два єства одного героя і їх коханої в пластичній пантомімі. Але вона, хоч і наповнена ніжністю і любов'ю, виглядає двозначною цитатою з еротичного бойовика. І все це, на жаль, відбувається тому, що заявлений цікавий театральний прийом, який вимагає скрупульозної ясності і точності, не відпрацьований до кінця, не збалансований.
Автор сценічної версії (він же режисер-постановник), на мій погляд, не до кінця усвідомив небезпеку такого жанру як хроніка. До речі, саме під час написання «Червоного і чорного» у Парижі вперше вийшов збірник п'єс Шекспіра, перекладений на французьку мову. «Хроніки» Шекспіра були в усіх на вустах. Сам Стендаль видав брошуру «Расін і Шекспір». Він не визнавав романтичної риторики, сентиментального ліризму та ефектів, а звеличував реалістичну драму Шекспіра. У сценічній версії «Червоного і чорного» в Одеському російському театрі автор начебто стурбований знайомством глядача з сюжетом роману. І потім, поміркуйте самі: як складно на сцені за короткі дві-три годин розповісти про трагедію особистості в жанрі хроніки дев'ятнадцятого століття та ще й використовуючи незвичайний театральний прийом? Тут практично неминучі прорахунки: будеш вибудовувати вірогідність, тонку психологію, створювати повітря мистецтва в канві цікавого театрального прийому – упустиш щось у хроніці, у соціальних процесах або вони стануть для глядача необов'язкові, нецікаві, незначні. Тому що з самого початку увага прикута до тих дивних, заявлених двох. Чекаєш розвитку цього розділеного на дві іпостасі «я», їх зіткнень і пристрастей, пошуків шляху і навіть уроку поколінню... але величезний соціальний шар другорядних героїв руйнує й увагу, і сподівання. Спектакль розвалюється. Тому актор Антонюк інтуїтивно, неусвідомлено намагається врятувати справу неприпустимим шаржуванням образу свого героя.
Головні акторські роботи, у заданих режисером межах, виглядають незакінченими. Тетяна Опаріна заявляє м'який, вразливий, тонкий характер своєї героїні пані Реналь. Пан Реналь, у виконанні Анатолія Антонюка, заявлений таким собі «батьком Горіо» – але це герой іншого роману. Жульєн 1 (Герасименко) запам'ятовується демонстрацією простодушності провінціала. Жульєн 2 (Поляков) відразу привертає до себе увагу й акторськими даними, і точним, детальним виконанням героя із закритим для інших внутрішнім життям і цинічно намагається процвітати зовні. Це удача вистави. На жаль, роботи інших цікавих акторів стали лише засобом для незграбного втілення так званої хроніки.
Звичайно, прем'єрне хвилювання уляжеться, з'являться інші ритми, інші їх акценти, та й у виставі є і другий склад виконавців. Вони можуть у чомусь «додати» мистецтву даної вистави. І, можливо, що вже не раз бувало на сцені, у цій виставі нам відкриються такі обертони, такі магічні несподіванки, що ми лише порадіємо за його творців.
