ВІХИ ДОЛІ ВАСИЛЯ МАРАТАЄВА
Василь Медімович Маратаєв, очевидно, був не тільки добрячим воїном, але і прекрасним батьком. Такий висновок підтверджується одним-єдиним фактом: саме діти фронтовика вирішили взяти на себе місію хранителів військової біографії батька. Вони бережуть усе, що пов'язано з його бойовим минулим – фотографії, документи, вирізки з газет. Бережуть вони і спогади Василя Медімовича. Щоб поділитися ними напередодні ювілею Перемоги, діти ветерана самі звернулися до мене. Їхня розповідь (знадобилися лише незначні доповнення та уточнення ветерана) і лягла в основу сьогоднішньої публікації.
«ЩО, НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ НОВЕ ІМ'Я? ВСЕ ОДНО ТЕБЕ СКОРО ВБ'ЮТЬ»
Хусан Муратович Мірдадаєв – саме так звучить справжнє ім'я Василя Медімовича Маратаєва, – народився в узбецькому селі Хісарак (на радянських картах – Паркентський район Ташкентської області) у сім’ї, де було тринадцять дітей. Останніми народилися хлопчики-близнюки. За східним звичаєм, близнюків обов'язково називають Хасан і Хусан.
У вересні 1937 року Хусана Мірдадаєва призвали в Червону Армію. З цього моменту і почалася для нього черга подій, кожна з яких ставала певною віхою в його житті. Співробітник військкомату ("російський писар", як говорить сам ветеран) мав записати прізвище, ім'я, по батькові новобранця. Але, очевидно, для слов'янського вуха узбецьке прізвище та ім’я виявилися занадто складним – не виговориш. До того ж, призовник погано знав російську мову і не міг чітко відповісти на запитання, які задаються у військкоматі. І тоді "російський писар", недовго думаючи, вирішив спростити "проблему" і собі в даний момент, і іншим на майбутнє. Він переробив на прізвище більш благозвучне по батькові Хусана: коли ти син Мурата – будеш Муратаєв. Однак новобранець вимовляв це слово як "Мратаєв", проковтуючи букву "у", і його нове прізвище звучало трохи інакше – Маратаєв. У підсумку співробітник військкомату так і записав у документах. І відразу взявся за ім'я юнака. З розпитів він зрозумів, що призовник народився на святого Василя (за церковним календарем). "Отже, будеш Василем", – ухвалив "писар". Хусан спробував було протестувати, але марно: що написано пером – не вирубаєш сокирою. У відповідь він почув такі слова: "Все одно тебе скоро вб'ють".
Але випадок часом має символічний, знаковий характер. Та обставина, що "писар" передчасно поховав новобранця, лише "спровокувала" відому прикмету: кого раніше терміну вважають мертвим, той довго живе.
ЖИТТЯ – ПОДЯКА ЗОЗУЛІ?
В перші роки служби Василь здобув і першого справжнього друга – ним став українець на ім’я Іван Половинко. Але розповідь про їхню дружбу ще попереду…
Бойовий шлях солдата розпочався в січні 1940 року, коли розгорівся серйозний воєнний конфлікт між СРСР і Фінляндією. До нашої історії Фінська війна увійшла тим, що в ній оспівана сталінською пропагандою непереможна Червона Армія зазнала гіркоти ганебних невдач. Ці невдачі стали провісниками тієї страшної катастрофи, що спостигла радянські війська на початку Великої Вітчизняної.
Тут, за тисячі кілометрів від батьківщини, Маратаєв зблизився з однополчанами-слов'янами. Вони привчили його їсти заборонене Кораном сало (втім, іслам як виняток дозволяє вживати свинину воїнам і подорожанам). А під впливом молодого узбека росіяни та українці почали їсти конину, яка до цього викликала у них відразу.
Незабаром, однак, навіть конина здавалася нашим солдатам делікатесом. Через люті морози і глибокі сніги виникли проблеми з постачанням військ. Полк, у складі якого служив Василь, дуже голодував. Щоб вижити, червоноармійці стріляли і їли всіх птахів, які потрапляли на очі. Зокрема зозуль. Але Маратаєв не наслідував приклад товаришів. Він знову згадав Коран – священна книга мусульман не дозволяє вбивати зозулю і їсти її м'ясо. Цю заборону Василь порушити не посмів.
Згодом він згадував: всі ті, хто полював на зозуль, загинули. А він залишився живий. Не інакше, як знайшлася зозуля, яка на знак "подяки" накувала йому багато років життя.
ЧЕРЕЗ МІСЯЦЬ ПІСЛЯ ВЕСІЛЛЯ – В БІЙ
Після Фінської кампанії Маратаєв у складі 23-го стрілецького полку 51-ї Перекопської дивізії опинився на півдні – потрібно було визволяти від румунів Бессарабію.
На берегах Дунаю солдат зустрів своє кохання. Військова частина Василя стояла в центрі Кілії, а зовсім поруч жила сім’я його майбутньої нареченої. Прогулюючись містом, Маратаєв і його друг-грузин звернули увагу на двох місцевих дівчат. В одну з них, Параску, і закохався Василь. Дівчина відповіла йому взаємністю.
Але молодий узбек не знав місцевих традицій. Як заявити батькам нареченої про серйозність своїх намірів? Ось тут-то і прийшов на допомогу Іван Половинко. Він зі знанням справи організував сватання Василя за українським звичаєм, і рідня Параски була буквально зачарована.
Молоді одружилися 29 травня 1941 року. Свідком на весіллі, звичайно ж, був Іван.
Мирне сімейне життя тривало зовсім недовго – менше, ніж через місяць, почалася найстрашніша в історії війна.
Рано вранці 22 червня 1941 року німецько-румунські війська з протилежного берега Дунаю обрушили на радянські прикордонні застави артилерійський і мінометний вогонь. О 7 годині 25 хвилин супротивник обстріляв Вилкове, о 12 годині – Рені, ворожа авіація зробила наліт на Ізмаїл.
Подальші події стали одними з найславетніших сторінок перших днів Великої Вітчизняної війни на тлі поразок Червоної Армії на інших фронтах. Уже на другий день війни радянське командування здійснило перший рейд на територію супротивника – прикордонні кораблі висадили десант на острів Роздільний і вибили з нього ворога. 24 червня наші війська завдали удару по фашистському гарнізону в селі Пардіна на правому березі Дунаю, а 25 червня з боєм заволоділи румунською батареєю на мисі Сатул-Ноу. В ніч на 26 червня підрозділ 23-го стрілецького полку зробив зухвалий кидок на протилежний берег річки і захопив румунське місто Кілія-Веке (Стара Кілія). Радянський десант цілком розгромив укріплений район супротивника, знищивши піхотний батальйон, посилений артилерією і кулеметами, і румунську прикордонну заставу.
У цих боях брав участь і Василь Маратаєв. Він проявив себе як добрячий мінометник, і не змінював цю військову професію до самої Перемоги.
Захисники південної Бессарабії залишили зайняті позиції лише 21 липня 1941 року, відійшовши до Одеси, де незабаром взяли участь у героїчній обороні міста.
Захищаючи "перлину біля моря", 18 вересня 1941 року Маратаєв був вперше поранений (ця довідка дотепер зберігається в сімейному архіві). А всього за роки війни він був поранений п'ять разів, двічі – тяжко. Щоб зрозуміти, що таке фронтове поранення, перенесімося з поля бою…в мирний час. У 1986 році ветерана, який їхав на велосипеді, збила машина. Василь Медімович одержав травму голови і був доставлений у лікарню. Коли лікар побачив його рентгенівський знімок, то довго не міг зрозуміти, що за дрібні темні плями "розсипом" видні в районі вилиці? Як з'ясувалося, це були осколки, які Маратаєв і через 40 років після війни носив у собі, під шкірою. Іноді під час гоління він голими руками виймав із щоки малюсінькі шматочки металу.
«ОСОБИСТОЮ ВІДВАГОЮ, ХОРОБРІСТЮ І БЕЗСТРАШНІСТЮ ВРЯТУВАВ УСЮ ОБСЛУГУ»
Залікувавши отримане під час оборони Одеси поранення, Василь Маратаєв у грудні 1941 року повернувся в стрій – його направили на Ле–нінградський (Волховський) фронт. Тут він воював аж до травня 1944 року. Завершальний, переможний етап війни мінометник пройшов у складі 1-го і 2-го Білоруських фронтів: брав участь у наступальній операції "Багратіон", визволяв Білорусію і Польщу, брав Берлін, зустрічався з військами союзників на Ельбі.
Про бойовий шлях Василя Медімовича можна розповідати довго. Але часом найбільш красномовним літописцем вчинків людини є старий, пожовклий від часу документ – один із тисяч йому подібних. Поряд з довідкою про участь в обороні Одеси це, мабуть, найцінніша реліквія з тих, що їх зберігає дочка ветерана: Нагородний лист на командира міномета 120 мм мін. батареї 451 с/п 64 стрілецької Могилевської Ордена Суворова дивізії старшого сержанта Маратаєва. Процитуємо: "За період перебування в мінометній батареї проявив себе одним із найкращих командирів… Неодноразово проявляв мужність, відвагу і хоробрість, має на своєму бойовому рахунку кілька десятків фриців і знищених вогневих точок супротивника. За період наступу з 14 січня по лютий 1945 року його обслуга знищила до трьох десятків гітлерівців і 3 кулемети. 14 січня обслуга Маратаєва за день випустила до 700 мін.
Обслуга вела вогонь і в хвилини обстрілу артилерією супротивника, коли свистіли осколки снарядів і коли через розжареність ствола міномета сталося запалення додаткових зарядів, і міна вилетіла зі ствола за 6 метрів від міномета, де були ще ящики з мінами. Маратаєв першим підбіг до міни…і заради порятунку життя товаришів, ризикуючи власним життям, загасив палаючі заряди, чим попередив і ліквідував небезпеку вибуху. Особистою відвагою, хоробрістю і безстрашністю Маратаєв врятував усю обслугу.
За відвагу, мужність, безстрашність і самовіддане служіння Батьківщигні представляю Маратаєва В.М. до урядової нагороди орденом Червоної Зірки.
Командир мінометної батареї, капітан Шалигін".
У вже переможеній столиці Третього рейху Маратаєву вкотре довелося переконатися в тому, що його доля, напевно, тому і виявляє свої капризи, що ніяк не хоче віддаватися в лапи смерті. Гинути в Берліні нашим солдатам було особливо кривдно, а вже загинути за два кроки від Перемоги або тим більше після неї… Але ж гинули, і часто – безглуздо і страшно.
ДВІ НАГОРОДИ В МИРНИЙ ЧАС
Доблесний фронтовик Василь Маратаєв так і не став до кінця цивільною людиною. Майже тридцять років, до самого виходу на пенсію в 1978 році, він пропрацював у воєнізованій охороні (ВОХР) на залізничному транспорті, дослужився до заступника начальника пожежного поїзда. І, як справжній чоловік, на власному прикладі довів розхожу істину: у житті завжди є місце подвигу.
За обов'язком служби ветерану не раз доводилося гасити пожежі, і часом від нього вимагалося не менше мужності, ніж на війні. Особливо запам'яталася Василю Медімовичу страшна пожежа в порту, коли горів дорогий вантаж – склад з радянськими легковими автомобілями. Пожежний поїзд залізничної ВОХР прибув на місце події раніше, ніж міська пожежна команда. Саме така оперативність дозволила успішно справитися з вогнем.
У найбільш екстремальних ситуаціях Маратаєв ніколи не боявся виявляти особисту самовідданість, за що і був нагороджений медаллю "За відвагу на пожежі". Але, очевидно, і цього невгамовній натурі фронтовика було мало. Трапилося так, що він допоміг прикордонникам затримати порушника державного кордону. І до бойових нагород ветерана додалася ще одна – "Відмінник прикордонних військ".
Разом із дружиною Параскою Олексіївною вони виховали п'ятьох дітей. Одну з чотирьох дочок ветеран назвав Ніною – на честь медсестри, яка виходжувала його після чергового поранення, отриманого на Ленінградському фронті.
